Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері
— Де ж це Дуг? Уже майже пів на десяту.
— Прийде, — сказав Том, цілком певний, що нікуди Дуглас не дінеться.
Мати пішла мити тарілки, і він подався за нею. Кожен звук, найменший брязкіт ложки чи тарілки гучно лунав у жаркому вечірньому повітрі. Потім вони мовчки перейшли до великої кімнати, зняли з канапи валики й разом розсунули її так, що вийшло справжнє двоспальне ліжко. Мати послала постіль і гарненько підбила подушки, щоб хлопцям зручно було лежати. Том уже взявся розстібати сорочку, але мати сказала:
— Постривай, Томе.
— Чого?
— Того, що я так кажу.
— Якась ти дивна, мамо.
Мати на хвильку сіла, тоді підвелася, пішла до надвірних дверей і стала гукати Дугласа. Том чув, як вона знов і знов гукає: “Дугласе! Дугласе!.. Ду-у-уг!.. Дуг-ласе-е-е!..” її голос линув у теплу літню темряву й пропадав без вороття. Навіть луна не озивалася.
— Дугласе! Дугласе!.. Ду-у-гла-а-се-!
Том сидів на підлозі, і його проймало холодом, але не від морозива, не від зимової остуди й не від денного жару. Він бачив, як мати роззирається навсібіч і кліпає очима, яка вона розгублена й стривожена. Усе те одразу впадало в око.
Вона відхилила сітчасті двері веранди. Ступила в темряву, спустилася східцями й пішла доріжкою між кущами бузку. Том прислухався до її ходи.
Біля хвіртки вона знов погукала.
Ніхто не озвався.
Вона погукала ще двічі. Том усе так само сидів у кімнаті. Він чекав, що з довгої вузької вулиці ось-ось відгукнеться Дуглас: “Я тут, мамо! Все гаразд! Іду!”
Але Дуглас не відгукувався. Хвилини зо дві Том сидів, дивлячись на розіслане ліжко, на мовчазний радіоприймач, на мовчазний грамофон, на люстру, де незворушно жевріли кришталеві висульки, на килим з червоними й ліловими візерунками. Він зумисне стукнув ногою об ліжко — щоб перевірити, чи буде боляче. Виявилося, що боляче.
Рипнули двері веранди, і мати сказала:
— Ходім, Томе. Прогуляємося.
— Куди?
— Просто по вулиці. Ходімо.
Том узяв її за руку. Вони разом рушили по Сент-Джеймс-стріт. Цементований тротуар під ногами був і досі теплий, і в дедалі густішій темряві ще гучніше сюрчали цвіркуни. Том з матір’ю вийшли на ріг вулиці й повернули до Західного яру.
Десь віддалік, сяйнувши фарами, проплив автомобіль. А більш ніде не було жодних ознак життя — ні світла, ні руху. Лише ген позаду, далеко за їхнім домом, подекуди виднілися тьмяно освітлені прямокутники вікон, де люди ще не полягали спати. Та більшість будинків стояли темні — їхні мешканці вже спочивали, а ті, які не обляглися, сиділи на верандах своїх темних осель і вели тихі неквапливі вечірні розмови. Проходячи повз ті будинки, можна було почути, як на веранді порипують лави-гойдалки.
— І батька, як на те, немає вдома, — сказала мати. Своєю великою рукою вона стискала малу руку Тома. — Ну, постривай, негідний хлопчисько, я тобі покажу! По околицях знову вештається отой Нелюд і вбиває людей. Тепер ніхто не може почувати себе в безпеці. Бо невідомо, де й коли він з’явиться. Отож хай тільки Дуг вернеться — шкуру з нього злуплю!
Тим часом вони пройшли ще квартал і тепер стояли: перед чорним силуетом німецької баптистської церкви на розі Чепел-стріт і Глен-Рок. За церквою, кроків за сто далі, починався яр. Том уже чув його нюхом. Звідти тхнуло стічними водами, прілим листям, густим духом зелених хащів. Яр був широкий, звивистий, він перетинав усе містечко, і мати часто казала, що там і завидна дикі нетрі, а поночі його краще обминати десятою дорогою.
Хоча поруч була церква і це мало б додавати Томові сміливості, проте він однаково боявся, бо церква стояла темна й здавалася холодною, нікому не потрібною руїною на краю яру.
Йому було всього десять років. Він ще мало знав про смерть, страх, жахіття. Смерть була для нього восковою подобою, яку він бачив у шість років, коли помер його прадідусь і лежав у труні, наче величезний підбитий яструб, німотно й відчужено, вже не в змозі ніколи сказати Томові, щоб він шанувався, чи докинути слівце до розмови про політику. Смерть була його малою сестричкою, коли він, уже семирічний, прокинувшись одного ранку, зазирнув у її колиску й побачив утуплений в нього застиглий, невидющий погляд її мертвих блакитних очей; а потім прийшли дорослі, поклали її в плетений лозовий кошик і винесли з кімнати. Смерть нагадала йому про себе й через місяць по тому, коли він спинився перед сестриччиним високим стільчиком і раптом збагнув, що вона вже ніколи там не сидітиме, ніколи не засміється, не заплаче, а він сам уже ніколи не приревнує до неї батьків і не нарікне, що вона з’явилася на світ. Отак він уявляв собі смерть. А ще смерть була Нелюдом, який невидимо скрадався за деревами, чигав десь по околицях, щоб раз чи два на рік прийти в це містечко, на ці вулиці, де не бракувало темних закапелків, і когось убити, — за останні три роки він убив у такий спосіб трьох жінок. Ото все була смерть.
Але тепер ішлося про щось більше, ніж просто смерть. Цей літній вечір ген унизу під високими зорями ввібрав усе, що Том звідав, побачив чи почув у своєму житті, і все те враз наринуло й захлюпнуло його з головою.
Вони зійшли з тротуару й рушили втоптаною, всіяною дрібним камінням стежкою між бур’янами, в яких лунко, на повен голос гучав хор цвіркунів. Том покірливо ступав за матір’ю — сміливою, гарною, дужою, його заступницею від усього світу. Отак разом вони пройшли ще далі й спинилися на самому краю цивілізації.
Яр…
Там, у глибокій чорній хащі, в цю мить зосередилось усе, чого йому не судилося пізнати чи збагнути, усе те, що ке мало назви й ховалося в темряві безладних заростей, серед важкого духу гнилизни.
Аж раптом він усвідомив, що вони з матір’ю самі-самісінькі.
І що рука її тремтить.
Він справді відчував це тремтіння. Але чому? Мати ж була більша, дужча, розумніша за нього, хіба ні? Невже й вона зачула ту невиразну загрозу, оту лиху силу, що зачаїлася там унизу й шукала виходу з темряви? То, виходить, людина, дорослішаючи,
