Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Для парубка дім був явно завеликий, тож у Великій Пастці й подейкували про скоре одруження Бастіана да Рози, про його бажання завести сім’ю. Ходили чутки, що в Ітабуні, його рідному місті, завелась і наречена. Там він добряче погуляв, показився і занапастив чимало дівчат на відданні. Велика Пастка ще була привалом для обозників, коли він прибився сюди, підрядився ставити разом з Лупісиніо рубану хатину; найняв їх турок Фадул, коли вирішив розпрощатися з валізою мандрівного торговця. Бастіан виконав цю роботу та так і зостався тут назавжди, місцина йому сподобалась. Перебивався роботою по сусідніх маєтках, майстрував помістки, корита й сушильні; відростив вуса й бороду і легко міг би зійти за грінго. У Великій Пастці він, як і Факел, не мав відбою від дівчат.
Час минав, а Бастіан да Роза все ще парубкував, навіть не завів постійної любаски, хоча охочих не бракувало. Нічого не домоглася й Марія Беатриз Моргадо, безталанна кузина дони Кармен Моргадо де Ассіз Годиньйо й полковника Еноха де Ассіза Годиньйо — безталанна, але дворянка. Бастіан жив на фазенді Годиньйо, перебудовував «великий дім» і знічев’я опинився в обіймах дони Марії Беатриз; дворянка вже втратила дівоцтво — постарався багатий кузен, і то теж знічев’я. Проте безталанна кузина вперто запевняла у своїй недосвідченості в любовних справах. Ця високородна дівчина хотіла покинути багатий дім і своїх кузенів, де жила на всьому готовому, — за цю ласку вона провадила господарство, наглядала за служницями й виховувала дітей, — і жити у Бастіана, не претендуючи ні на що, нехтуючи забобонами, плітками, прокльонами Моргадо й Годиньйо. Бастіан да Роза відрадив її: ще бракувало, щоб через якусь дівку його підстрелили або штрикнули ножем.
Разом з Гвідо Бастіан перейшов річку: старий Амброзіо й Жозе дос Сантос хотіли поговорити про будівництво борошняного дому. Зустрівши Діву з мотикою, він не впізнав її — подумав, що то одна з дочок Жозе дос Сантоса. їх було в нього троє, для трудящого чоловіка це просто знахідка; дві ще зовсім молоденькі й старша Рикардина, крива на одне око. Тому й волочилася з кожним, тільки помани: її бачили по всіх закутках з Додо Жердиною, пришелепкуватим парубійком, забродою без роду-племені. В борг — віддасть, коли зможе, — Лупісиніо змайстрував йому крісло, і Додо Жердина взявся за стрижку й гоління. На авторитетну думку капітана Натаріо, одного з його перших клієнтів, перукарське крісло — найпевніший доказ того, що Велика Пастка перетворюється на справжнє містечко.
Завжди в роботі, як і інші майстри, мулярі й теслярі, що опоряджали поміщицькі будинки, у Великій Пастці Бастіан да Роза бував рідко, доньки Амброзіо не бачив місяцями. Пам’ятав її мовчазним худющим дівчам з довгими косами, закинутими за спину; Діва гралася з дітлахами в піжмурки, торгувала з батьками й братами на базарі. Невже ж це таки вона — грудастенька, в підтиканій спідниці — розпушує землю мотикою? Та це ж справжня жінка, юна, гарна й пишна. Зазеленілий кущ маніоки.
Раніше тут усе глушили непролазні чагарі, пожухлі від куряви, царство колючок і змій. А після прибуття сержипанців зазеленіли грядки квасолі, лани маїсу й маніоки, шпалери машіше й шушу. Все змінилося. Не тільки земля, а й люди. Іншими стали Жоанзе, Дінора та її син, що вже конав у дорозі. Похмурий Агналдо та його дружина Ліа, що приїхала сюди черевата, ледве жива. Авреліо й Нандо, вже не кажучи про старе подружжя, забите й упосліджене. Корумбаси, вигнані з Мароїма, стали невтомними землеробами. Ліа народила, а Збуй-Вік прийняла першу в Великій Пастці дитину, хлопчика.
Амброзіо й Жозе дос Сантос уточнювали деталі проекту борошняного дому, Лупісиніо слухав їх, час од часу докидаючи й своє слівце. А Бастіан да Роза дивився, як працює дівчина, вся осяяна сонцем: лице як у святої, тіло як у цариці: от би з такою йому зійтися!
З Кастором Абдуїном все сталося інакше, не так раптово, проте його подив і потрясіння були не менші. Своє відкриття він зробив через кілька днів після переїзду родини капітана Натаріо да Фонсеки в нове житло на пагорбі; розмірами, вигодами й розташуванням будинок той став у Великій Пастці найкращим.
З кошиком на голові Діва дерлася по узбіччю; крутий схил був посипаний щебінкою, тож стежина не розгрузала і в сезон дощів. Зате доступ чужинцям було легко перекрити, якщо засісти з рушницею на одному з поворотів звивистого підйому. Простуючи до річки, Кастор побачив дівчину на косогорі й став як укопаний: Діва то чи не Діва? Він не вірив власним очам. А проте то була таки Діва; вона саме спинилася, щоб поправити кошик на голові, скосила очі на нього, а він дивився на неї, аж розкривши рота; ще б пак, адже знизу йому видно було її ніжки під спідницею. Діва всміхнулася й помахала йому рукою.
Пагорб люди назвали Капітанова висота, бо звідтіль капітан, ніби з оглядового майданчика, міг бачити весь виселок, од Жаб’ячої Коси з халупами повій і Бернардиним куренем аж до хаток обабіч Ослячого шляху; од вигону з базарним рядом, навісом для обозників і танцювальною залою аж до какаового складу та коралю полковника Робустіано. Факеловоі кузні, де навчався ремесла його старший син Еду, і туркового армазему серед хлібних дерев. Звідти видніли й плантації сержипанців і сертанців на другому березі річки, посіви й гаї, високе кукурудзяне бадилля, черідки свиней, зграї курей.
Всю цю панораму, як і пересування людей, капітан Натаріо міг спостерігати зі своєї веранди. А ще кращий краєвид розгортався за десяток кроків, біля мулунгу: колись звідси він показував полковникові Боавентурі Андраде ще пустельне урочище й прозирав майбутнє: згодом тут виросте місто. Цього вже недовго чекати, згадав він слова полковника, який опинився тут через сім років. Та що б там не говорив полковник, поки що це тільки маленький виселок, до міста йому ще рости й рости. Але час не стоїть на місці, виникають усе нові й нові міста; он який був Такарас, коли, утікаючи з убогого Сержипе, Натаріо хлопцем прибився в какаовий край, — привал для погоничів, станції не існувало, поїзди не ходили, а Ітабуна, це велетенське місто, була слободою Табокас.
Ось чому капітан