Українська література » Фантастика » Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Читаємо онлайн Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Але бачив в ітабунському цирку одну циркачку з кастаньєтами; вона танцювала, вбрана в тісний корсаж і рясну спідницю. На вигляд циганка, а може, й португалка. Вентуринья навіть затряс своїми розплилими тілесами, мугикаючи й приклацуючи пальцями, мов кастаньєтами.

— Схоже… — визнав Натаріо.

Вентуринья мовив задушевно:

— А що вже ревнива, страх. На іншу не можу й глянути, кидається пантерою, вже не один скандал влаштувала. Закохана іспанка здатна на все. — Він засміявся вдоволено: пересичений хлопчак, постійний клієнт такараських та ітабунських хвойд, завжди охочий хвалитися своїми походеньками. — Знаєш, як її звати? Уяви собі: Ремедіос.

— Ремедіос? Ну й вигадник же ти! Ремедіос! Невже є таке ім’я?

Вентуринья подався в Ріо-де-Жанейро до своєї грінги, а зажуреному полковникові, щоб трохи розвіятись, не залишалося нічого іншого, як об’їжджати какаові плантації. Проте для розваги цього було замало.

— Вам треба, полковнику, взяти когось до «великого дому» на підмогу сії Пекені. Вона вже стара, сама не впорається. — Більше він нічого не додав — і цього цілком досить.

— Твої поради, Натаріо, завжди слушні.

На фазенді Винозоре полковник Боавентура Андраде жартома спитав, чи не хоче Натаріо її продати. Як тут господарювали, його не здивувало: так само господарювали і в Аталаї. Зате здивувала його Велика Пастка — здивувала розмірами й багатолюдністю.

7

Спішуючись біля конов’язі, неподалік від армазему Фадула Абдали, полковник Боавентура Андраде спитав у Натаріо:

— Скільки ж це років минуло, Натаріо?

— Та вже сім, полковнику.

— Я добре пам’ятаю тодішню глушину. І твої слова, що тут колись виросте місто. Тепер уже недовго чекати.

Гість явно перебільшував. Виселок щойно почав розростатись, але доти тільки животів. То були тоскні роки, коли бракувало жінок, і Фадул терпів люті муки, як святий Антоній у пустелі. От і турок вибіг надвір допомогти полковникові злізти з мула.

— Яка радість, полковнику, бачити вас у нашому закутні!

— Добридень, Фадуле. Мушу сказати: я просто ошелешений. Зроду не думав, що виселок так розростеться. Чутки доходили, але те, що я побачив, просто неймовірно. Ви не прогадали, покинувши мандри й осівши тут. Недарма кажуть, що араби мають добрий нюх — тільки де з’являться, як справи одразу йдуть угору. Скоро забагатієте, посадите какао.

— Це, полковнику, мене привів сюди Всевишній, узяв за руку й привів. Але якщо я витримав, не втік, як стало непереливки, то тільки завдяки капітанові. Якби не він, просто не знаю, чим би це все скінчилось.

Стоячи перед входом до армазему, полковник роззирався довкола. За річкою, скільки сягало око, тяглися лани.

— Розкішна кукурудза! Сержипанці?

— Здебільшого. Але є й сертанці, — відповів Натаріо.

— Одна сім’я прибула навіть сьогодні, — повідомив турок. — Приїхали гуртом з Естансії, п’ятеро душ.

— З Естансії? Я сам звідти. Гарне місце дожидатися смерті. — Скільки ж це він не був у місті, де народився й почав працювати? Відколи помер батько, старий Жозе Андраде, який не покинув рідної домівки й грав на тромбоні в місцевому оркестрі. — Естанці непоганий народ, дружний і працьовитий. Не те що ці північани з узбережжя Сан— Франсиско. — Камінець у город Натаріо. — Нехлюї, хвальки, еге ж, Натаріо?

Капітан зрозумів натяк, але не образився, тільки ледь усміхнувся:

— Що ж ви хочете, полковнику? В Естансії бідність, а в Сан-Франсиско навіть не бідність, а невилазні злидні.

З-за річки почувся ослячий крик. Полковник, поки Фадул не запросив до армазему, обводив поглядом нові хатини на Ослячому шляху, що їх було вже чимало. Озирнув купку збитих абияк халупок за вигоном.

— А там що?

— То Жаб’яса Коса, притулок повій. Раніше їх було п’ять-шість, а нині — легіон.

Полковник помітив на вулицях жвавий рух. Біля складу полковника Робустіано де Араужо розвантажували сухе какао — обоз прибув чималенький. У коралі, возилися з биками чоловіки в шкуратянках. У дворах і завулках рилися й греблися в гної свині, кури та індички. Пробігла наполохана зграйка цесарок. По камінню через річку перебиралася жінка.

— А твій дім, Натаріо? Певно, отой? — Полковник показав на мурований, побілений вапном будинок негра Факела Абдуїна.

— Ні, полковнику. Мій стоїть на вершині он того пагорба. Звідси видно. Вам не конче туди підніматися.

Полковник звів голову і глянув на новобудову: оселя гідна власника маєтку Винозоре. І панує над виселком.

— Видиратися не треба, бачу й так. Справжня тобі резиденція.

Гість зичливо всміхнувся колишньому жагунсо й кумові; непогано б щось подарувати для нового помешкання.

— А меблі, Натаріо, вже купив?

— Авжеж, пане. В основному замовив Лупісиніо, а дещо привіз із Ітабуни.

Полковник задумано дивився на житло Натаріо.

— Ти, куме, здається, полюбляєш пісні?

— Та ніби.

— Тоді я подарую тобі грамофон, такий, як у мене. Поставиш у кімнаті й слухай, скільки хочеш. — На дозвіллі в Аталаї полковник розважався, слухаючи арії на грамофоні: останній крик моди, престижна штучка, неодмінний атрибут заможних осель.

— Дякую, полковнику. Ото Зилда зрадіє!

Фадул без у гаву запрошував:

— Заходьте, полковнику, ви у себе вдома.

Полковник переступав поріг, поклав на прилавок хлист, окинув поглядом полиці з товаром. Араб продавав усього потроху, його армазем був і шинком, і бакалією, і крамницею готового одягу та дешевого краму — грубої бабовняної матерії, ситцю, саржі, а також рундуком із залізними виробами.

— Якщо хочете відпочити, то тут є гамак. Дім мій убогий, але він до ваших послуг.

— Гаразд, я побуду тут трохи, Фадуле.

Надворі хтось затупав. То прибігла жінка, розпатлана, розгублена й схвильована. Ще не добігши до дверей крамниці, вона зарепетувала:

— Капітане Натаріо! Капітане Натаріо!

Світла мулатка, молода, але вже підтоптана, вся мокра від поту; блузка на пишних грудях розхристана, очі круглі, наче вона побачила якесь диво і ніяк не може отямитись. Натаріо ступив їй назустріч.

— Що таке, Рессу? — Її звали Марією да Рессурейсан.

— Дона Збуй-Вік послала передати, що в Бернарди хлопчик. Щойно народився. — Марія зітхнула, і її гранатові вуста розтяглися в білозубій усмішці. — Казала, щоб не хвилювались, все пройшло добре. — Усмішка її розпливлася ще ширше. — А я бачила, як він народився!

На обличчі в Натаріо не здригнувся жоден м’яз. Треба було добре знати метиса, щоб помітити на його обличчі сліди хвилювання чи вдоволення. Проте й полковник Боавентура Андраде іноді читав чужі думки.

— З сином тебе, Натаріо. — Він поклав руку кумові на плече. — Треба випити за його здоров’я.

— У мене є пляшка непоганої ганусівки. Я привіз її з Ітабуни, від сестер Фархат. Зараз принесу, — заметушився Фадул.

— Облиш на потім, Фадуле. Це напій грінго, не для наших горлянок. За хлопчика треба хильнути чарку кашаси. Та й за дівчину

Відгуки про книгу Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: