Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

З Ослячого шляху долинули мелодійні, урочисті звуки — підходив обоз. На збруї головної мулиці видзвонювали бубонці.

Побачення й розлуки біля борошняного дому й містка

1

Розпізнати турка, хай він сирієць, араб чи ліванець, дуже легко. Всі одного кодла, турки, та й годі, їхні характерні ознаки — закарлючений ніс і кучеряве волосся, та ще жахлива вимова. Вони споживають сире м’ясо, побивши його кам’яним товкачем. Так гадала Діва, коли підходила з батьками до мурованого, побіленого будинку; того вечора у Велику Пастку прибули, долані страхом і непевністю, перші сержипанці.

Замість турка вони побачили чорнющого негра; він кував залізо, голий до пояса, на стегнах пов’язка — засмальцьована шкура поркарі. Вражена діва зайшлася заразливим сміхом, а коваль зареготав і собі, дзвінко й добродушно. Веселий хазяїн запросив гостей до себе й відрекомендувався:

— Я Кастор Абдуїн, по-вуличному Факел. Живу тим, що підковую віслюків.

Діва урвала сміх, споважніла, їй одразу стало спокійно й затишно. Обернувшись до Ванже, помітила в насторожених материних очах підбадьорливу, теплу іскорку. Обличчя Амброзіо променіло. Звідки цей спокій, це відчуття, що все найгірше позаду? В кузні бризкали іскри, шугали язики вогню. Негр стояв перед ковадлом — добродушний, сміхотливий, величезний гордий звір, величезне дерево, уособлення сили й лагідності, весела чиста істота. Діва знову засміялася, але вже дівочим, майже манливим сміхом.

Кастор губився в здогадах, намагаючись вгадати її вік. Тендітна, не ніжки, а циби, припорошені пилом коси, покажи пальця — зарегоче, зовсім дівча. Але під платтячком випинаються груденята, очі імлисті, з поволокою, посмішка загадкова, на личку тінь задуми: та це ж доросла дівчина. їй можна дати і тринадцять, і шістнадцять, і всі сімнадцять років.

Негр провів прибульців до армазему Фадула Абдали. Діва йшла поруч, потупивши очі. Факел поглядав на неї щиро й привітно. Процесію замикав Горюха; пес біг, махаючи хвостом.

2

Чотирнадцять їй виповнилося в дорозі, і якби не Ванже, ніхто б цього не згадав. У Мароїмі, за добрих давніх часів, з такої нагоди готували обід, пекли коржі з маніоки, і, якщо день випадав надільний чи святковий, запрошували до столу сусідів та кумів. Хто знає, чи відсвяткуєш п’ятнадцятиріччя як годиться, коли вони осядуть у цьому виселку, де всім орудує озброєний до зубів верхівець, отой капітан.

Отож про день народження дочки в тому важкому, втомливому поході згадала лише Ванже. Вона ж мати, та ще й стурбована повільним розвитком своєї найменшенької. Рахітична, худенька дитина ніби спинилася в рості й розквітати не поспішала. Ванже в усьому винуватила напасті — втрату домівки й землі; вони давалися взнаки у кволому тілі, в незграбних рухах, у нападах то журби, то шалу. їй уже чотирнадцять, а в неї ще не пішла краска — знак, що готова до заміжжя, до народжування дітей. Невже такою і залишиться?

Того вже далекого вечора, після приїзду в Велику Пастку, вони на вигоні заходилися варити вечерю: трохи продуктів дали місцеві мешканці, трохи дав у борг турок. Перед убогою трапезою жінки пішЛи на річку. Треба ж помитися з дороги. Негр Факел показав їм Дівоче Біде, спокійний затон серед бистрини. Дінора скупала дитину, а Діва розплела коси.

Кастор, добряга й галантний кавалер, пішов до майстерні по солонину, щоб почастувати прибульців. Потім одвів жінок до халупи Епіфанії, що досі порожнювала, — чи халупа була гірша за інші, чи боялися, що раптом повернеться Епіфанія, жінка сварлива, свавільна й злослива. Стара Ванже лишилася з чоловіком і синами на вигоні: все одно всі в халупі не помістяться. Тож Кастор одвів трьох: Дінору з немовлям, вагітну Ліа й Діву. Агналдо пішов подивитись, як улаштується Ліа. Горюха гавкав на місяць, що млиновим колом викотився з-за річки.

Прикрите рядном, широке, відповідно до потреб ремесла, очеретяне ліжко було незастелене. Дінора поклала дитину на ряденце, Ліа простяглася поруч. Агналдо назбирав хмизу, Діва розпалила вогнище, і в повітрі потягло сирим димком. І ось уже тепло огорнуло дитину й вагітну, заворушилися блощиці.

Негр непомітно зник. Як же так, здивувалася Ліа. Ба ні, невдовзі повернувся; з мурованого, вапнованого дому він приніс великий заяложений гамак. На ньому Факел приймав своїх любок, Зулейку та Епіфанію, якщо рахувати тільки двох останніх. Він почепив його на розчалках, вритих у землю на затиллі халупи.

— Якраз на двох, гамак двоспальний, — сказав він Діві й Дінорі.

Тільки тоді попрощався, додавши, що завжди до їхніх послуг. Якщо потребуватимуть чогось, хай не соромляться, він завжди в своїй майстерні. Разом з Агналдо він подався геть, Горюха подріботів за ними. З-за стовбура кокосової пальми Діва дивилася, як вони йдуть: пес, брат і коваль. Якийсь час вона стояла й милувалася повним місяцем, що завис над річкою, а тоді пішла у хату.

3

З гамака Дінора злізла, краще лягти на ліжку, коло Ліа: між ними буде дитина. Зігріта теплом жіночих тіл, дитина одразу заснула, засопла й натомлена мати. Ліа теж почала дрімати, вже не відчуваючи свого великого живота.

Згорнувшись клубочком у гамаку, Діва дослухалася до гамору, що долітав із Жаб’ячої Коси і з недалекого вигону. Чулося тупотіння ніг, окремі слова, сміх; що більше смеркало, то більшало руху. Тупали копита, погоничі кликали коней і мулів: Хоробрий, Квітка, Горицвіт, Діамант, Мориска… З сусідньої халабуди долинули уривки розмови.

— Сьогодні не можу, в мене краска… — виправдувалася жінка.

— Ах ти ж потіпахо, підстилко! — обурювався чоловік.

— Факеле! Гей, Факеле! — розлігся раптом крик.

Не інакше якийсь обозник хотів підкувати ослів, і, певно, його почуто, бо більше не гукали.

Від гамака йшов міцний дух — звісно, запах негра — і огортав її густою хвилею. Негр проводив тут жаркі ночі в обіймах жінок, і сітка була вся просякнута його потом. Цей запах п’янив її; Діва відчувала себе так, як у ніч святого Жоана, коли хильнула женіпапової наливки.

4

Перший помітив, як змінилася Діва, Бастіан да Роза, шанований майстер-каменяр, красень мужчина, блакитноокий білий — велика рідкість у цих краях. Жінки сохли за ним, кралі билися за нього.

На Ослячому шляху стояло кілька осель з цегли й черепиці, випаленої Меренсією і Зе Луїзом. Серед них будинок Бастіана да Рози — Жозе Себастіана да Рози — спершу був найбільший і найзручніший, та це й зрозуміло: він сам його будував, тож подбав і про міцний підмурок, і про надійну покрівлю. Стіни голубі, вікна рожеві, карнизи з дерев’яними жолобами для стоку дощової води. А розкішна вбиральня в садку! Глибочезна яма, а зверху