Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко

гідної королівської резиденції. Тоді архітектори й згадали про гай на околиці. Його перетворили на парк, а курган розкопали. Виявилося, що метеорит на вершині скелі за формою дуже нагадує велике залізне крісло, впаяне у базальт. Кому насправді спало на думку збудувати довкола скелі королівський палац та спланувати його так, щоб тронна зала із престолом опинилася прямо на давньому місці сили, достеменно невідомо. Придворні підлабузники одностайно приписали цю ідею правлячому на той час королю, моєму пра-пра...прадіду і тезці Горангу І. Майстерні ковалі та ювеліри перетворили залізне небесне тіло на монументальний трон, а верхівку скелі — на його підніжжя. Палац збудували лише за дев'ять років. А коли з усіма пишнотами відсвяткували входини, виникли чутки про якесь дивне фізичне явище — «поле сакральності», що нібито підвладне лише правлячому суверену Ланоду.

Розповідь Горанга багато що прояснювала, проте не могла повністю розвіяти здоровий молодечий скепсис. Та покійний монарх, схоже, добре це розумів.

— Освічена громадськість уже тоді брала на кпини ці «антинаукові теревені», — продовжив він. — Проте їй не було відомо, що під час будівництва старезний базальтовий валун добре дослідили інженери та геологи, щоб пересвідчитися у його несучій здатності — а раптом престол розвалиться прямо під час якоїсь церемонії?! Валун виявився майже надійним, але у ньому знайшли раніше невідому природну печеру, до якої вела вузенька щілина. Той хід розширили, щоб мати змогу зміцнити склепіння печери зсередини. Верховний жрець Королівства на ім'я Перекотурх, який, зрозуміло, недолюблював «освічену громадськість», запропонував утаємничити факт існування печери. Тим паче, що на її підлозі під час будівельних робіт було знайдено старовинні рунічні знаки. Вони являли собою давньоланодську писемність часів легендарних близнюків Тода і Нода, але їх унікальність виявилася не у тому. Руни неначе відлили з каменю, як відливають із металу. Вчені зайшли у глухий кут, з'ясовуючи, хто і як міг їх створити у недоступному для людини місці. Горанг І погодився з ідеєю приховати факт існування печери — має ж бути у всякого пристойного королівського палацу своя таємниця. Архітектори та інженери збудували тронну залу так, щоб із неї був хід до печери. Потаємні двері до неї відкривав складний прихований механізм. Секрет того, як ця машинерія працює, знали лише король та кронпринц, а з майстрів та інженерів взяли обітницю нікому і ніколи того не розповідати, навіть рідним. Ніхто з них тієї обітниці не порушив.

— А хто, власне, вирубав ту печеру та руни у ній? — нетерпляче запитав Нод.

— Її створила сила, що міститься в уламку метеориту і, власне, генерує поле сакральності, — відповів Горанг.

— І що воно за сила? — напосівся на привида детектив. — Її джерело? Потужність? Природа?

— Явки, адреси, паролі... — несподівано передражнив добропорядного Ідар.

— Відповіді на ці питання відомі лише почасти, навіть у потойбічні, — зізнався привид. — Тут подейкують, що ця сила пронизує усе буття Деоли, що вона перебуває поза межами Добра і Зла, що прийшла вона з далеких глибин космосу...

— Чи не перемудрила Ваша величність із поясненнями? — запитав Самус. — Я от геть нічого не зрозумів!

— Зайдемо з іншого боку, — запропонував детектив. — Яким може бути призначення печери?

— Це, знову ж таки, довга історія, — спроквола мовив покійний суверен зі своєї хмарки. — Коли Тод Перший пробудив своєю кров'ю силу, заховану в уламку метеорита, і у такий спосіб зробив її керованою усіма первістками династії, та сила, своєю чергою, сама утворила запасний спосіб взаємодії з собою. Так виникла печера, а у ній руни. Це зроблено на випадок, якщо династія увірветься — тоді співпрацювати з силою зміг би навчитися інший законний претендент на трон. Однак, створивши печеру у камені, сила не врахувала того, що люди не можуть бачити крізь нього, а утворити вхід до печери забула. Печера сторіччями лишалася нікому невідомою, аж поки її випадково не знайшли будівельники палацу. Згодом розвиток науки спричинив зневагу до чуток про генератор сакральності престолу, і згадувати про нього вважалося ознакою неуцтва та забобонності. Зрештою про силу геть забули. Така сама доля спіткала і секрет печери під троном.

— Вочевидь, останнім із тих, хто володів цим секретом, був мій батько Фантар II, — сумно мовила королева. — Незадовго до своєї смерті він показав мені у закапелку за балдахіном непримітний важіль, замаскований під гак для ланцюга, що утримував одну з люстр між колонами. Сказав, що незабаром покаже мені, для чого призначено цей пристрій, але не встиг — помер. За усілякими справами та клопотами я, тоді зовсім молода, забула про той гак. Науковці, які досліджували енергетику престолу за наказом мого чоловіка принца Альсанда, вочевидь, не вважали за потрібне досліджувати підлогу зали. Сьогодні ж, коли заколотники себе виявили, я раптом згадала розповідь батька про важіль і вирішила, що той механізм відкриває ще один потаємний хід. Ми швидко відшукали у закапелку за троном гак, Ідар натискав його і угору, й униз, і ліворуч-праворуч — жодного результату.

— А виявилося, що замаскований важіль слід повернути проти годинникової стрілки, — кухарчук, не втримавшись, перервав детальну оповідь коханої. — Щойно я те зробив, мармурова плита підлоги під стіною точно за престолом ледь піднялася над іншими. Виявилося, що її легким рухом можна посунути просто у стіну. Ми так і зробили. Під плитою відкрився вузький лаз із драбиною вниз. Спустившись, я намацав вимикач світла, а натиснувши клавішу, побачив, що стою біля входу до короткого коридору, що веде прямо під трон. Її величність приєдналися до мене, і ми разом рушили тим коридором. Він швидко закінчився входом до невеликої печери. Виглядало так, що її немов видуто склодувом — стіни та стеля гладенькі, без жодних кутів. Здавалося, печера порожня, але повітря там було якесь густе та водночас дуже свіже, схоже, що перенасичене киснем. Її величність... випадково перечепилися через ледь помітний поріжок на вході, коньяк вихлюпнувся на долівку, і тут ми побачили, що на ній є якісь випуклі знаки. Там, де на них пролився коньяк, забігали іскри, тоді спалахнуло рівне, дуже незвичне, неначе... сіре світло, яке, зрештою, поширилося на усі знаки.

— Не знаки, а руни, — королева повернула собі ініціативу оповідача. — Мій батько був одним з небагатьох знавців давньоланодської мови. Він і мене вчив читати руни та вимовляти слова, які вони означають. Виявилося, що на підлозі усього чотири руни, розташовані хрестоподібно. Вони позначають сторони світу. Я