Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко

не згадавши, утім, чутки про замах і стан королеви. Спільно вирішили, що потреба у нелегальному отриманні інформації зі штабу поліції наразі відпала. В очікуванні повернення поліцейської машини, аби хоч трохи розвіяти спільну тривогу, добропорядний розповів про сержанта Сотерса Олванда. Торік десь цієї пори, тобто пізнього літа поліціянт надибав у підвалі цілком пристойного будинку в старому місті притон неповнолітніх злодюжок — мешканці поскаржились на співи по ночах. Серед порушників виявилася одна юнка. Вона спеціалізувалася на викраденні антикварних дрібничок з мистецьких крамниць, що містилися під фортечним пагорбом. Запав на неї Сотерс, бо була вона симпатичною, граційною та запальною. Замість долучити дівчисько до гурту арештованих злодіїв, він її відпустив з умовою, що вона прийде до нього на квартиру наступного вечора. Вона не прийшла, а за кілька днів її узяли на гарячому — спробувала поцупити камею, різьблену з крегового зуба, із невеличкої, але респектабельної крамнички на Фортечному узвозі. Тут вже Сотерс діяв інакше — пішов до Пилипа і умовив його переконати власника камеї забрати заяву проти своєї симпатії. Пилип допоміг. Злодюжку ж, коли її за місяць таки відпустили з буцегарні, сержант відразу потяг до храму, аби укласти шлюб. Лише добропорядний знав, чому антиквар відмовився від своїх свідчень у цій справі. Детектив легко встановив, що серед раритетного краму антиквара були і підроблені рукописи, і фальшиві камеї (хоча поцуплена дівкою була справжня), і штучно зістарені живописні полотна. Словом, втратила б крамничка у своїй респектабельності, коли б усе те стало відомо, а власник міг би й свободи позбутися. Відтоді Сотерс вдячно виконував різні невеличкі доручення детектива.

Щойно добропорядний скінчив оповідати цю кримінально-романтичну історію, поліцейська машина зупинилася у домовленому місці. Три постаті швидко пірнули у задні дверцята, і автівка, аж завищавши шинами, зірвалася у напрямку набережної Лосмуру. Водій-поліціянт, підлеглий Сотерса, мало очі собі не зламав, вдивляючись у дзеркало заднього огляду, щоб розгледіти своїх несподіваних під час комендантської години пасажирів. Сам сержант теж дуже здивувався, коли почув, куди саме мусить мчати патрульний екіпаж. На щастя, у темряві він не мав змоги збагнути, кого везе. Удень він неодмінно впізнав би Самуса, а може, і Нода — з газет.

Щойно вони дісталися місця призначення, Пилип наказав сержанту повертатися на маршрут патрулювання і нікому не говорити про цю поїздку, бо то справа державної ваги, за яку сержанта із напарником неодмінно нагородять.

21. Зона нормальної дії фізики

У вікнах придворної ветеринарної клініки було темно, однак з-під низеньких дверей чорного ходу вибивалася тонка смужка світла. Барон тихенько постукав. Було чути, як щось дряпає двері і тихо скавчить, проте довго ніхто не відчиняв. Нарешті зашаруділи обережні кроки, тихо рипнула дошка підлоги, а тоді пошепки спитали:

— Хто?

Самус тихо назвав себе. У лункій тиші зашурхотів звук засуву, клацнув замок, і двері ледь прочинилися. За порогом стояв придворний ветеринар. Він тримав за повідок Тява, який радісно вимахував хвостом, але не гавкав — лише тихо повискував, демонструючи собачу радість від зустрічі. Бобошко підштовхнув Нода і Самуса у коридор, а тоді щільно зачинив за собою двері.

— Де охорона? — замість привітання запитав Самус у ветеринара, поки Нод гладив Тява по загривку.

— Так охорону сьогодні зняли, — відповів чоловік. — Дуже дивно, пане бароне...

— У клініці є хто? — перервав Самус.

— Трохи є, — відповів ветеринар. — У карантині двоє: поні і жеребчик. Білку сьогодні приніс помічник садівника — її, мабуть, сова поранила...

— Вас про людей запитали, — підказав Пилип.

— Ні, — зрозумів його лікар. — Персонал комендант наказав відпустити по домівках. Лише мені дозволив залишитися, бо поні потребує догляду.

— А чому охорону зняли? — Нод відірвався від Тявового загривку.

— Не знаю. Вістовий сказав командиру караулу, що десь треба підмога, тож вони зірвалися і побігли до палацу, — пояснив ветеринар. — Чи якоїсь біди не сталося?

— А Вам, добродію, про комендантську годину не сказали? — запитав Бобошко.

— Ні. Лише наказали нікуди не йти з клініки.

— Дякую, — Самус потис руку ветеринарові. — Сподіваюся, зустрінемося за ліпших обставин. Колись. До палацу, панове!

Вони вийшли у темну алею, що вела до рогу паркового фасаду. Тиша була якоюсь несправжньою, бо затихли навіть цикади та інші нічні комахи. Пилип зауважив, що немає і звичних цієї пори кажанів. Із наближенням до палацу Нод відчув якесь дивне тремтіння — дрібно завібрував кожен м'яз, як це буває у передчутті неминучої бійки. Здавалося, тіло увійшло в резонанс з якимись невідомими раніше коливаннями довколишнього середовища. Самус і Пилип почали відставати від нього.

— Ну, ти й припустив! — прохрипів Самус у спину Нодові.

— Та я ніби йду звичним кроком, — відповів той. — Це ви чомусь ледь плететеся.

— Нам справді слід квапитися, бо королева у серйозній небезпеці, — нарешті повідомив друзям невтішні новини захеканий Пилип. — Я мовчав до часу, щоб ви не запанікували та не наробили дурниць.

— Якби не Ви, добропорядний пане, ми б не дісталися палацу так швидко, — Нод випередив докори, вже готові злетіти з язика занепокоєного барона. — Але чому вам обом раптом стало так важко йти?

— Це не нам важко — це тобі легко, — виправив його Самус, уповільнюючись із кожним словом.

— Справді дивно якось. У Вас, Ноде, немов крила виросли, — погодився з ним Пилип, так само сповільнюючись.

— І справді, — Нод раптом збагнув, що робить величезні кроки — з наближенням до палацу його тіло дедалі легшало, тоді як Самус та Пилип відчували зворотній ефект.

Якоїсь миті Самус опинився прямо у Нода за спиною, і йому несподівано також вдалося майже злетіти у повітрі, зробивши ледь не півтораметровий крок. Барон повторив цей маневр — знову успіх. Він знаками вказав добропорядному, щоб той також прилаштувався у «кільватері» прямо за ними, та гукнув Нодові, щоб той зупинився. Детектив мало не збив їх із ніг — він немов увалився до приміщення, двері якого раптом виявилися незамкненими.

Коли троє чоловіків, йдучи щільно один за одним, опинилися перед палацом, вони попервах не повірили своїм очам. Струмені води, що били з фонтанів на тлі яскраво освітлених вікон, здіймалися угору повільно, немов були зі згущеного молока або гарячого шоколаду. Опадали вони так само мляво, нашаровуючись важкими хвилями у ставку. Біля бічного входу стояли аж четверо гвардійців. На диво, вони були не