Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко

прикупив анонімний інвестор з Межимор'я. Водночас Ліппер виконував певні мої замовлення у інших справах. Тож щойно завідувач канцелярією Міністерства двору нагадав мені стару шпигунську історію в Азборані, я приніс Ліпперові досьє камердинера, яке отримав у своє розпорядження лише на кілька годин. У досьє була фотографія Планса тих часів, стара і пожовкла. Брудако, коли побачив її, мало не випустив фотоапарат із рук — так злякався, що стане відомо про його шпигунську юність. Довелося його заспокоювати. Я пояснив небораці, що всі, кому треба, ніколи й не забували про його шпигунську молодість, а інші не дізнаються. Звісно, якщо він поводитиме себе правильно...

— Планс із самої юності був резидентом розвідки Конфедерації? — підсумував почуте вже геть сп'янілий барон. — Тьху, стерво!

— Так отож, — ствердно хитнув головою добропорядний. — А ти роззява, барончику, якщо пригрів такого, — він підвівся та розсунув портьєри на вікні. Поки ми тут балакаємо, надворі вже розвиднілося.

— Роззява, — зітхнувши, погодився Самус. — Тому до мене й приставали тебе, а ти того Планса й прогавив, — господар ледь ворушив язиком.

— Маєток під охороною, панове, — повідомив детектив, побачивши дві добре відомі йому машини на протилежних боках вулиці навпроти воріт. Біля входу маячила характерна постать у довгому плащі, інші вгадувалися по зовнішньому периметру паркану. — Час вам до сну, — відносно тверезий Пилип вказав на дві порожні пляшки з-під коньяку, що стояли на підлозі. Він якось не помітив, коли ті лобурі відкоркували другу.

— Правда твоя, добропорядний, — смачно потягнувся Самус. — Завтра закінчиш оповідь, бо я щось неуважним геть зробився. Ти лягай тут. Не забув, де чиста постіль? — він, вказавши детективу на тумбу за диваном, підхопив пляшки та посуд. — Добраніч, товариство, — проказав від дверей і вийшов.

— Так, мені цікаво буде послухати, як такого досвідченого агента завербувала Дуаліада! — Нод і собі підвівся з крісла, допивши свій коньяк. Він забрав з підвіконня книжку та раритетний стилет і не зовсім твердою ходою пішов до себе.

У спальні, ледь роздягнувшись, Нод провалився у сон. Десь із глибокого закутку підсвідомості до нього заговорив, а тоді й з'явився дід. Покійний генерал, чомусь у робочому халаті садівника Юса, докоряв, що Нод дарма покинув навчання у Академії, бо королям у всі часи без військової освіти доводилося сутужно. Нод намагався нагадати дідові, що той сам спонукав його своїм листом до втечі з Ланоду. А якби онук його не послухав, у кращому разі дивився б свої сни у карцері в'язниці дуумвірів за те, що відмовився співпрацювати з їх контррозвідкою. Та генерал чомусь далі гнув своє: «Вчитися тобі треба, а не байдики бити із тим бастардом». Від суперечки в Нода почала поболювати голова. Раптом звідкілясь пролунав чийсь мелодійний голосок.

— От лишенько з тими перфораціями, — бідкався невідомий. — Куди я оце потрапив? Що його тепер робити? О, ще й книжку якась капость проштрикнула! Неправильна, ну геть неправильна планета ця Деола!

Нодові ввижалося, що над діркою від ножа у книжці, що лежала поряд з його ліжком, куриться якась сизо-помаранчева хмаринка. Невдовзі вона перетворилася на летюче звірятко, і Нод ясно розумів, що знає це створіння з книжки. Звірятко полетіло кімнатою, не звертаючи жодної уваги на суперечку Нода з дідом, тоді зависло над проколотою книжкою і раптом втягнулося у дірку. Нод хотів запитати у здивованого, мабуть, діда, що той думає про несподіваного гостя, але від цієї спроби у мозок вдарила особливо важка хвиля болю, і він прокинувся. Над ліжком із склянкою води та упаковкою аспірину стояв Планс.

— Доброго дня, — привітався камердинер. — Даруйте, що вчора не міг бути до Ваших послуг.

— Дня? — зігнорував Нод те вибачення.

— Так вже третя. Як Ваше самопочуття?

У Нода мало не зірвалася уїдлива відповідь, що він би почувався краще, аби Планс менше пхав свій шпигунський ніс у його і Самусові справи, то він вчасно стримався. Біль у голові, наче зрадівши, що тепер він не скутий сном, радісно гойдався по усьому мозку. Відмовившись від аспірину, Нод відіслав Планса. Той, мимохіть кинувши погляд на книжку та стилет, зник за дверима. Привівши себе до якоїсь подоби пристойного вигляду, парубок спустився до їдальні, де Планс саме заходився накривати стіл до обіду.

20. ДКНС

Рамир намагався вдавати цілковиту незворушність. Не роззираючись, він слідом за Михайлом пройшов замковим подвір'ям до кабінету у вежі, над входом до якої містився барельєф — крилата людина з вогняним мечем у правиці. Чоловіки, які траплялися їм на шляху, лаконічно вітаючи отамана, зі стриманою зацікавленістю поглядали на гостя, але питань не ставили. У кабінеті Михайло передусім запропонував пообідати, хоча жодних ознак їжі видно не було. Борець лише знизав плечима, сідаючи до порожнього, встеленого простою льняною скатертиною столу.

— Лахудрику, — звернувся до когось Михайло, — годі ховатися у невидимості, йди вже сюди! І попоїсти щось давай!

— От я завжди казав, — почувся мелодійний голосочок, — що дружба з тим варварським венедом нічому доброму Вас не навчить. Геть чемність забули! Ось!...

— Ходи вже сюди, — трохи гримнув Михайло. — Чемність, бач, із ним забули! А сам як поводишся з гостями?! Тим паче, із невтаємниченими!

— Це з ким ти балакаєш? — Рамир, зрештою, вирішив, що вже досить вдавати неподивованість.

— Даруйте, пане Рамире, що одразу не з'явився Вам перед очі, — прямо над столом виникла істота, подібна до якогось звірятка завбільшки з кота, сіро-рудуватої масті. — Маю честь рекомендувати себе: Лахудрик Пенатій! Старокиївський домовик, магістр езотерики. Ось.

— Старо... який? — перепитав Рамир.

— Старокиївський, — пояснив Лахудрик. — Київ — це місто на Землі.

— Де?

— На планеті Земля, — втрутився Михайло. — Згодом зрозумієш, про що йдеться. Лахудрик — створіння світу потойбічного. Утім, як і я...

— Що ти?.. — спантеличився Рамир.

— Мишко забув, що ти невтаємничений, — «пояснив» Лахудрик. — Знаєш, пане отамане, час вже скласти якусь стандартну довідку про нас із тобою, бо гості геть однаковісінько реагують, коли чують твої пояснення. Ось. А гостей у замку щось більшає.

Михайло не встиг відповісти, бо двері відчинилися, і до кімнати стрімко увійшов парубок у картатій сорочці, синіх потертих штанях та ніколи не бачених раніше Рамиром м'яких білих мештах. З маківки його голеної голови на плече спадало густе пасмо