Єретики Дюни - Френк Херберт

— Надовго затримуватися небезпечно, — сказав водій. — Але знаю місце, де, думаю, можуть швидко подати тобі бодай миску супу.

— Буду радий геть усьому. Я вже два дні не їв, а роботи було чимало.

Вони дісталися перехрестя, і водій звернув ліворуч, на вузький гостинець, обабіч рівномірно обсаджений хвойними деревами. Невдовзі повернув ще раз, ця дорога складалася з однієї смуги. Її теж обступили дерева, а при кінці стояв невисокий будинок. Стіни — з темного каменю, дах — із чорного пласкла. Вікна були вузькими, у них поблискували сопла захисних вогнеметів.

— Хвилинку, сер, — сказав водій.

Він вийшов, і Теґ уперше побачив його обличчя: дуже худе, з довгим носом і крихітним ротом. Щоки змережані помітними слідами хірургічного відновлення. Очі блищали сріблом, без сумніву, штучним. Він обернувся і зайшов у дім. Повернувшись, відчинив Теґові двері.

— Прошу швидко, сер. Усередині гріють тобі суп. Я сказав, що ти банкір. Платити не треба.

Земля під ногами похрускувала льодом. У дверях Теґові довелося трохи схилитися. Він увійшов до темного коридору, оббитого деревом, з добре освітленою кімнатою при кінці. Запах їжі притягав його, наче магніт. Руки знову почали тремтіти. Біля вікна, з якого відкривався вид на обгороджений критий сад, стояв маленький стіл. Кущі, що вгиналися від червоного цвіту, майже затуляли кам’яну стіну довкола саду. Приміщення купалося у штучному літньому світлі, над ним виблискувало гаряче жовте пласкло. Теґ із вдячністю опустився на єдине крісло біля столу. Побачив, що біла лляна скатертина тиснена по краях. Єдина супова ложка.

Двері праворуч від нього заскрипіли, ввійшов присадкуватий чоловік. Ніс миску, з якої здіймалася пара. Побачивши Теґа, чоловік завагався, тоді підніс миску до стола й поставив її перед Теґом. Теґ, стривожений цим ваганням, змусив себе проігнорувати спокусливий запах, що долинав до його ніздрів, зосередившись натомість на своєму компаньйонові.

— Це добрий суп, сер. Я сам його приготував.

Штучний голос. Теґ побачив шрами обабіч щелепи. Цей чоловік скидався на якусь древню людиномашину — шиї майже немає, голова посаджена на широкі плечі, руки здавалися дивно скріпленими у плечах і ліктях, ноги, схоже, згиналися лише у стегнових суглобах. Зараз він стояв нерухомо, але ввійшов сюди з легким посмикуванням, яке свідчило, що його тіло складається переважно з протезів. Годі було не помітити страдницький вираз у його очах.

— Знаю, що я не красень, сер, — прохрипів чоловік. — Мене зруйновано під час Аладжорійського вибуху.

Теґ гадки не мав, що це за Аладжорійський вибух, та, вочевидь, співрозмовник вважав, що він знає. Хоча слово «зруйновано» було цікавим звинуваченням, кинутим Долі.

— Міркую, чи знаю я тебе, — сказав Теґ.

— Ніхто тут не знає нікого, — відповів чоловік. — Їж свій суп. — Вказав угору, на скручений вершок нерухомого снупера. Його світло поблискувало — прочитав оточення і не знайшов отрути. — Їжа тут безпечна.

Теґ глянув на темно-коричневу рідину в мисці. Там були чималі шматки м’яса. Потягся по ложку. Рука тремтіла, йому лише з другої спроби вдалося вхопити ложку, та й тоді він вилив більшість рідини, не піднявши її й на міліметр.

Тверда долоня взяла Теґа за зап’ястя, штучний голос тихо промовив йому у вухо:

— Не знаю, що з тобою зробили, башаре, та тут ніхто тебе не скривдить, хіба що через мій труп.

— Ти мене знаєш.

— Багато з нас померли б за тебе, башаре. Мій син живий завдяки тобі.

Теґ дозволив допомогти собі. Лише так зміг проковтнути першу ложку. Суп був густим, гарячим, заспокійливим. За мить його рука втихомирилася, він кивнув чоловікові, щоб той відпустив зап’ястя.

— Ще, сер?

Тоді Теґ усвідомив, що спорожнив миску до дна. Спокусливо було відповісти «так», але водій казав поспішати.

— Дякую, та я мушу йти.

— Тебе тут не було, — сказав чоловік.

Коли вони знову опинилися на головній дорозі, Теґ відкинувся на спинку крісел землехода й замислився про дивне відлуння у словах зруйнованого чоловіка. Ті самі слова промовив селянин: «Тебе тут не було». Він відчував у цьому спільну реакцію, яка дещо говорила про зміни на Гамму з того часу, як Теґ досліджував планету.

Невдовзі вони виїхали в передмістя Айсая, і Теґ подумав, чи не слід йому замаскуватися. Зруйнований чоловік швидко його впізнав.

— Де Всечесні Матрони полюють на мене? — спитав він.

— Всюди, башаре. Ми не можемо гарантувати тобі безпеки, але над цим працюють. Я сповіщу, куди тебе доставив.

— Вони кажуть, чому полюють на мене?

— Вони ніколи нічого не пояснюють, башаре.

— Скільки вони вже на Гамму?

— Аж надто довго, сер. Від мого дитинства, а я був балтерном при Рендітаї.

«Щонайменше сто літ, — подумав Теґ. — Достатньо часу, щоб у їхніх руках зібралися великі сили… якщо вірити побоюванням Тарази».

Теґ їм вірив.

«Не довіряй нікому, на кого могли вплинути ці блудниці», — казала Тараза.

А все-таки Теґ не відчував, що нинішня ситуація чимось йому загрожує. Міг лише прийняти таємничість, яка, вочевидь, зараз його оточувала. Не вимагав решти подробиць.

Вони вже далеко заїхали в Айсай. Крізь прогалини між стінами довкола великих приватних резиденцій він час від часу бачив чорне громаддя Бароні, древнього гнізда Харконненів. Машина звернула на вулицю, повну малих торгових закладів: дешеві будинки, переважно зведені з повторно використовуваного матеріалу. Про його походження з інших розібраних споруд можна було здогадатися з недоладного припасування і невдалого поєднання кольорів. Крикливі вивіски інформували, що товари всередині найрозкішніші, а ремонтні послуги кращі, ніж деінде.

«Це не означало, що Айсай занепав чи геть звівся нанівець», — подумав Теґ. Розростався і далі, однак це зростання було скеровано в бік чогось гіршого за потворність. Хтось вирішив, що це місто повинне відштовхувати. Це був ключ до більшості ним побаченого.

Час тут не зупинився, а пішов назад. Це не було сучасне місто, повне яскравих транспортних капсул й ізольованих ужиткових споруд. Це була випадкова мішанина, древні структури, поєднані з іншими древніми структурами, деякі збудовано за індивідуальними смаками, а деякі, вочевидь, спроєктовано з думкою про давно зниклі потреби. Усе в Айсаї скупчилося і сплелося, утворивши безлад, від якого зоставався лише крок до цілковитого хаосу. Як бачив Теґ, єдиним, що рятувало ситуацію, була стара мережа магістралей, уздовж яких ліпилася ця збиранина. Хаос утримувався на певній відстані, хоча те, що збудовано при цих вулицях, не підкорялося жодному плану. Інші вулиці бігли, як заманеться: вони перетиналися під дивними кутами, здебільшого не прямими. Зверху це місто скидалося на безумну клаптикову ковдру, і лише гігантський чорний прямокутник древнього Бароні посередині свідчив про організаційний план. Усе інше було архітектонічним бунтом.

Зненацька Теґ збагнув, що це місто було брехнями, накладеними на інші брехні, а ті базувалися на ще давніших брехнях, і все це так божевільно перемішалося, що можна й не докопатися до якоїсь придатної правди. У чому коренилося це безумство? Це справа рук Харконненів?

— Ми на місці, сер.

Водій під’їхав до тротуару перед фасадом будинку без вікон, усього з чорної пласталі та з єдиними дверима на рівні землі. У цій споруді не було матеріалів повторного вжитку. Теґ