Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

Схожа на Дейвову «Крихітку» металева потвора, що прямує до нього, погано пристосована до плавання: вона з усієї сили б'є численними кінцівками по воді, однак просувається дуже повільно. На неї раз у раз обрушуються величезні хвилі, і серце в Рума тривожно завмирає: коли б не змило тих, що сидять у кабінці машини.

— Що там, докторе?

Лікар дивиться в бінокль, але йому ще погано видно.

— Їх п'ятеро… Два мужчини в синіх комбінезонах, один у чорному… І дві жінки… Одна, мабуть, поранена… Її тримають на руках…

— Дайте мені! — Рум простяг руку, щоб узяти бінокль, але в цю мить ввімкнувся екран телевізора і на ньому з'явилось бліде, зосереджене обличчя капітана «Зорі надії».

— Руме, негайно стартуйте! З максимальним прискоренням — якнайшвидше! — Академік затнувся, схопився рукою за груди. — Вибух… стався.

Кілька наступних хвилин випали з пам'яті Рума. У свідомості лишилось тільки бліде обличчя Майоли, її залита кров'ю рожева сукня, та ще вкарбувалось у мозок промовлене кимсь жорстоке слово: «Вмерла».

Пам'ять повернулась тільки тоді, коли ракетоплан завібрував, перемагаючи звуковий бар'єр. Рум прибрав ногу з педалі керування. Стрілка приладу поповзла від цифри 6 униз. З грудей ніби спала нестерпна вага. Але мозок ще працював мляво.

Рум машинально глянув униз.

Посеред нескінченної синяви Бурхливого океану виднілась плямка — острів Свята.

— Будь проклята, Ураніє! — У безсилій люті він насварився на когось кулаком. — Будь про… — і раптом затнувся.

На місці чорної плямки спалахнуло неймовірно яскраве полум'я і зразу ж перетворилось на сліпучу кулю, що швидко розросталась. Її оболонка набувала зловісного забарвлення, поснувалась чорними лініями.

— Атомний вибух! — прошепотів Рум.

Він обвів поглядом кабіну. Мертва Майола. Непритомний лікар. Двоє незнайомих — підстаркуватий і молодий. Тессі Торн — дівчина з «Зорі Кейз-Ола».

Загинула найдорожча в світі. Гине весь світ. Хто винен у цьому?

А, ось він — мерзенний виродок Кейз-Ол! Живучий, гад!..

— Ну, мерзотнику, догрався?! Твоя Уранія розвіялась попелом, а сам ти потрапив у пастку! Ну?!

Кейз-Ол навіть оком не моргнув.

— Постривай же, ми тобі вигадаємо таку кару, що сам себе проклянеш!

— Як ви себе почуваєте, Руме? — почувся стурбований голос капітана «Зорі надії». — Негайно ввімкніть пристрої на дистанційне керування. До вас наближається перша вибухова хвиля.

Рум виконав наказ, глянув у праве віконце кабіни.

Фази атомного вибуху над Уранією розвивались далі. Масштаби його були просто неймовірні: полум'я вже охопило півнеба. Глянувши у протилежний бік, Рум побачив ще страшніше: з півночі сунув чорно-багряний вал, якому не видно було кінця-краю. Він вбирав у себе хмари й воду, запинав увесь Бурхливий океан.

Рум заплющив очі. Він був безсилий проти вибухової хвилі. Єдина надія — на автомати керування.

Нестерпний біль засліпив Румові очі, крижаним холодом пронизав мозок.

І, нарешті, все зникло.

Гинула велика, прекрасна планета, повна сили й творчої снаги.

Вона вже пережила вік буйного дитинства, коли бешкетують просто від надміру енергії, і тепер її повновиде обличчя вже не смикалось у гримасах катаклізмів, не плювалось вогнем. Минула для неї й безтурботна натхненна юність, коли на кам'яне чоло лягли пишні вінки зе́лені, а у воді і на суші завирували найрозмаїтіші та найхимерніші дурненькі й недовговічні створіння. Настала зрілість, і народилися на планеті істоти, непоказні з виду, слабкосилі, зате озброєні наймогутнішим з того, що може дати природа, — проблисками розуму.

Це була порода надзвичайно впертих, завзятих і цікавих тварин. Їх ніщо не могло зупинити: коли не вистачало сили м'язів — вони хапалися за дрючки, якщо не брали зуби — допомагали собі гострим уламком кременю; не вміючи плавати, подорожували водою на стовбурах дерев; не знаючи природи вогню, крали його в блискавиць та вулканів. І хай там що вони робили, дбаючи тільки про себе та своїх малят, кожен з них, сам не знаючи того, брав участь у створенні Вищого Розуму, тобто Людини.

З кожною хвилиною, з кожною секундою тварина все дужче перетворювалась на людину і, ще не звівшись на повний зріст, уже почала показувати свою силу.

Вони були дуже дерзновенні, оті крихітні створіння з блискавично коротким життям, — навіть нахабні! На свій смак і розсуд вони почали перекраювати рідну планету — руйнували гори, зупиняли ріки, створювали нові моря й висушували старі. Люди підіймались у надхмар'я і опускались на дно океанів, штурмували атомне ядро і стратосферу. Часом вони вже й кепкували з планети, називали її старенькою, немічною, бо справді здобули право пишатись: їхні літаки облітали світ навколо за кілька годин, їхні заводи створювали неіснуючі в природі речовини, а їхні вчені зухвало позирали в космос, бо навіть Рожеве та Блакитне Сонця були визнані звичайнісінькою подвійною зорею, яких у Всесвіті сила-силенна.

Людина стала найрозумнішим створінням… але яка водночас вона ще була дурна! Боячись смерті, вона ішла на війну, убивала інших людей і гинула сама. Не бажаючи собі лихого, вона змушувала тяжко страждати інших тільки для того, щоб про неї хоч одним рядком згадали у всесвітній історії. Навіть не за хліб і воду, а за блискучі камінці та метал людина гинула й нищила, купувала й продавала розум і кохання, друзів і здоров'я.

Марно було б обвинувачувати кожного зокрема за те, що люди поводяться, як звірі. Всякий знайшов би для себе виправдання, довів би, посилаючись на віковічні принципи та переконання, що інакше діяти не може. І це було близьким до істини, бо справжня Людина — людина комуністичного суспільства — ще тільки народжувалась і формувалась.

Справжні люди Пірейї на основі найточніших законів розвитку суспільства доводили, що капіталізм — приречений, але хай краще він згниє собі