Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

Невдовзі дружинам пощастило знешкодити понад третину стартових споруд. Не обійшлося, звісно, і без невдач. Кілька бойових груп потрапило під вогонь не виявлених вчасно автоматів захисту. І все ж у повітря замість трьох тисяч трьохсот балістичних ракет могли тепер піднятись тільки дві тисячі сорок.

«24.75 — 2040» — летять над планетою старанно зашифровані сигнали радіопередавачів. «24.75 — 2040». А в Генеральному штабі Монії досі не знають, що сигнал початку операції «Блискавка» вже подано. Сплять солдати, куняють офіцери, мовчать двигуни бомбардувальників. Радіорелейні лінії перетнуто; наказ починати війну не дійде до армії.

Спасибі вам, дорогі друзі! Ви зробили справді багато! Але й двох тисяч ядерних бомб цілком досить, щоб знищити життя на планеті.

Похмуро дивиться перед собою професор Ейр Літтл. Як ніхто інший, він знає, що спіткає Пірейю, коли ці бомби вибухнуть…

Кейз-Ол недарма погрожував потягти за собою в домовину все людство. Для нього нестерпною була сама думка, що після його загибелі хтось сміятиметься, радітиме, житиме. Якщо гинути — то хай гинуть усі, разом з Уранією!

Ні, він ще не збирався помирати, але припускав можливість замаху чи нещасливого випадку, тому вжив заходів, щоб здійснити свій диявольський задум за всяку ціну. Коли Кейз-Ол натис на кнопку, ввімкнулися не тільки радіорелейні лінії стартових злагод. Водночас клацнули й реле годинникових механізмів атомних фугасів, закладених під сховищами ядерного пального. Так собі — звичайна осторога. Досить Кейз-Олові промовити бодай слово перед першим-ліпшим мікрофоном — і одразу ж вимкнуться механізми, вибуху не станеться. Якщо містер забуде це зробити, то за півгодини до фатального терміну ввімкнеться тривожна сирена. Коли ж потрібна команда не буде подана і після цього — Уранію вже не врятує ніщо.

Ніхто не знав про цю найбільшу таємницю Уранії, крім Стун-Айя. Може, саме за неї він і заплатив життям.

Сирени заверещали несподівано. Їхнє пронизливе завивання вгвинчувалося у вуха, краяло мозок: що сталося? Звідки цей тривожний сигнал, якщо колона «сколопендр» не подолала ще й половини відстані?

Рой і Кольрідж гарячково клацали перемикачами ліній підглядання. Скрізь те саме: метушаться, хапаються за зброю служники та поліцаї; як наполохані зайці, розбігаються з Залу Рожевих Мрій «наймудріші». Видно, що тривога всіх заскочила несподівано.

Верещання урвалось. Але гучномовці не вимкнулись. Після короткої паузи, поступово наростаючи, в усіх приміщеннях підземного міста залунали сухі удари метронома.

Клац-клац… клац-клац… клац-клац…

Звуки дедалі сильнішали. Вони вже гупали, як молоти, по броньованих стінах Уранії. Людські серця стискались, охоплені передчуттям великого, страшного лиха. Ніхто не знав, скільки ще секунд залишилось одрахувати метрономові.

Клацання раптом урвалось, і зразу ж почувся сухий Кейз-Олів смішок:

— Увага, мої любі наймудріші! Увага, мої служники й охоронці! Мене вже немає, отже, не варто жити й вам! Точно через десять хвилин у сховищі номер один вибухнуть сотні тонн ядерного пального… Згинь, Ураніє! Розпадись на атоми! На все добре, мої любі!

Запала тиша. Рой і Кольрідж перезирнулись стривожено.

— Яка ваша думка, професоре?

Кольрідж похитав головою:

— Скидається на марення божевільного. А проте треба перевірити. Як ти гадаєш, Торн, ми зуміємо проникнути в оте сховище номер один?

— Га? — професор підвів голову. — В сховище? Так, звичайно… А що?

Видно було, що Торн нічого не бачить і не чує; його свідомість не сприйняла ні завивання сирен, ні Кольріджевого запитання.

Рой стурбовано глянув на годинник.

— Професоре Торн і професоре Кольрідж, наказую: негайно сідайте на «сколопендру» і прямуйте на поверхню острова. Ви ще встигнете вилетіти ракетопланом!

— Куди? — Кольрідж м'яко посміхнувся. — Ми з Торном таки сядемо на «сколопендру», але поїдемо до сховища номер один і спробуємо врятувати Уранію. Якщо їй така небезпека загрожує, звісно. Торн, ти готовий ризикнути життям?

Професор стрепенувся.

— Так, Кольрідж!.. Що треба робити?

Рой сумно похитав головою. Простяг руки:

— Ну, бажаю успіху, друзі!

…За кілька хвилин вузьким тунелем помчала «сколопендра», на башточці якої примостилось двоє людей. Їм у вуха тоскно свистів вітер.

Що попереду — життя чи смерть?

Було рівно двадцять чотири години сімдесят п'ять хвилин, коли радіолокатори «Зорі надії» зафіксували біля північного узбережжя Монії першу групу балістичних ракет, що летіли в напрямку Союзу Комуністичних Держав. Одночасно пост спостереження доповів, що розпочала атаку й «Зоря Кейз-Ола»: двадцять ракет прямують до «Зорі надії», а сто — знижуються до планети.

Куди скерувати антиречовинні зустрічні ракети? Як найкраще контратакувати штучний супутник ворога? Жоден з найвидатніших полководців усіх епох Пірейї не зміг би розв'язати це питання. Не стало б часу на обміркування, не вдалося б зважити незліченну кількість обставин. Але те, що не змогла зробити людина, дуже легко, за якусь частку секунди, зробив ГКЦ — Головний Кібернетичний Центр Союзу Комуністичних Держав, велетенська електронно-обчислювальна споруда, надійно схована в сталевих бункерах глибоко під землею.

Численними радіорелейними лініями помчали групи радіосигналів. І за цими сигналами вмикалися сирени атомної тривоги, зупинялися заводи й машини, розчинялися двері сховищ. За цими сигналами зривались із стартових споруд балістичні ракети і мчали вперед і вгору, назустріч рухомим цілям.

Неймовірно страшні були вони, ті хвилини, коли від двох континентів полетіли і почали зближуватись дві лави смертоносних ракет.

Все ближче, ближче… Ось уже ввімкнулись локатори… Ось викривляються траєкторії — стальні сигари не уникають одна одної, а, навпаки, шукають зустрічі.

Ще кілька десятків секунд — і гримне вибух!

— Швидше, друзі, швидше! — кричить у мегафон Рум, висунувшись із дверей ракетоплана. Він не може підвести літак ближче: на рифах біля острова Свята витанцьовує скажений прибій.