Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

— Заспокойтеся, Миколо Христофоровичу, ви ж маєте справу з порядними людьми.

— Я не настільки дурний. Гаріну потрібні мої формули… А мені потрібне моє життя. Я хочу щодня митися в духмяній ванні, курити дорогий тютюн, пити хороше вино… Я вставлю зуби і жуватиму трюфелі… Я теж хочу слави! Я її заслужив! Чорт вас усіх забирай укупі з Гаріним…

— Миколо Христофоровичу, на Золотому острові ви розкошуватимете по-царськи…

— Облиште. Я знаю Гаріна… Він мене ненавидить, бо всього Гаріна вигадав я… Без мене з нього був би просто дрібний злодій… Ви повезете на дирижаблі мій живий мозок, а не зошити з моїми формулами.

Іван Гусєв, нашорошивши вуха, слухав уривки цих розмов. У ніч, коли була готова причальна щогла, він підсунувся до Манцева, що лежав на нарах з розплющеними очима, і зашепотів у самісіньке його вухо:

— Миколо Христофоровичу, плюнь на них. Поїдемо краще до Ленінграда… Ми з Тарашкіним вас, як маленьку дитину, доглядатимемо… Зуби вставимо… Знайдемо хорошу житлоплощу, — чого вам зв’язуватися з буржуями…

— Ні, Ванько, я загибла людина, у мене надто невтримні бажання, — відказав Манцев, дивлячись на стелю, звідки між колодами звисали клапті закоптілого моху. — Сім років під оцим клятим дахом вирувала моя фантазія… Я не хочу чекати більше жодного дня…

Іван Гусєв давно збагнув, що це була за «французька експедиція», — він уважно слухав, спостерігав і робив свої висновки.

За Манцевим він тепер ходив, як прив’язаний, і цю останню ніч не спав; коли починали злипатися очі, він совав у ніс пташине перо або щипав себе де найболючіше…

Удосвіта Артур Леві, сердито натягши кожуха, обмотавши горло шарфом, подався на радіостанцію, — вона містилася поряд, у землянці. Іван не зводив очей з Манцева. Щойно Артур Леві вийшов, Манцев озирнувся — чи всі сплять, — обережно зліз з нар, пробрався у темний куток зимарки, підвів голову. Та, мабуть, очі його погано бачили, — він повернувся, підкинув у вогонь глиці. Коли вогонь розгорівся, знову подався в куток.

Іван здогадався, на що той дивиться, — в кутку, там, де схрещувалися балки зрубу, у стелі чорніла щілина між балками настилу, — мох було зідрано. Це й непокоїло Манцева. Ставши навшпиньки, він зірвав з низької стелі косми чорного моху і, крекчучи, затулив ними щілину.

Іван кинув пір’їну, котрою лоскотав носа, перевернувся на бік, накрив голову ковдрою і зразу ж заснув…

Снігова буря не стихала. Другу добу величезний дирижабль висів над галявиною, пришвартований носом до причальної щогли. Щогла гнулась і тріщала. Сигароподібне тіло розгойдувалось, і знизу видавалося, що в повітрі зависло днище залізної баржі. Екіпаж ледве встигав очищати від снігу його борти.

Капітан, нахилившися з гондоли, кричав Артурові Леві, що стояв унизу:

— Алло! Артуре Артуровичу, якого дідька! Треба зніматися… Люди вибилися з сил.

Леві відповів крізь зуби:

— Я ще раз балакав з островом. Хлопчину наказано привезти щоб там не було.

— Щогла не витримає…

Леві тільки знизав плечима. Справа була, звичайно, не в хлопчині. Іван пропав цієї ночі. Його ніхто й не спохватився. Пришвартовували дирижабль, що з’явився вдосвіта і довго кружляв над галявиною у снігових хмарах. Вивантажували харчі. (Робітники експедиції Артура Леві сказали, що, коли не матимуть вдосталь харчів і нагородних, розпорють дирижаблю пузо піроксиліновою шашкою). Довідавшись, що хлопчина пропав, Артур Леві махнув рукою:

— Пусте.

Та справа обернулася значно серйозніше.

Манцев перший вліз у гондолу повітряного корабля. За хвилину, чимось стурбований, спустився на землю алюмінієвою драбинкою і поплентався до зимарки. Одразу звідти долинув його відчайдушний зойк. Манцев наче божевільний вискочив із хмарки снігу, розмахуючи руками:

— Де моя бляшанка? Хто взяв мої папери?.. Ти, ти вкрав, падлюко!

Він схопив Леві за комір, торсонув з такою силою, — у того злетіла шапка…

Було зрозуміло: неоціненні формули, те, по що прилетів сюди дирижабль, забрав клятий хлопчина. Манцев шаленів:

— Мої папери! Мої формули. Людський мозок не в змозі знову створити це!.. Що я передам Гаріну? Я все забув!..

Леві негайно організував погоню за хлопчиною. Люди забурчали. Все ж кілька чоловік погодилися. Манцев повів їх у напрямку Шайтан-каменя. Леві лишився біля гондоли, гризучи нігті. Минуло чимало часу. Двоє — з тих, що пішли в погоню, вернулися.

— Там таке крутить — кроку не ступити…

— Куди ви поділи Манцева? — закричав Леві.

— Хто його знає… Відбився…

— Знайдіть Манцева. Знайдіть хлопчину… За того й того по десять тисяч золотом.

Хмари темніли. Насувалася ніч. Вітер дужчав. Капітан знову почав загрожувати перерізати причал і полетіти під три чорти.

Нарешті од Шайтан-каменя показався високий чоловік у заліпленій снігом кожушині. Він ніс на руках Івана Гусєва. Леві побіг до нього, зірвавши рукавицю, заліз хлопчині під кожушок. Іван паче спав, закляклі руки його міцно притискали до грудей невелику бляшанку з дорогоцінними формулами Манцева.

— Живий, живий, тільки закляк трішечки, — проказав високий чоловік, розсуваючи широкою усмішкою заліплену снігом бороду. — Очуняє. Нагору його, чи що? — І, не чекаючи відповіді, поніс Івана в гондолу.

— Ну, що? — крикнув зверху капітан. — Летимо?

Артур Леві нерішуче глянув на нього:

— Ви готові до відльоту?

— Єсть, — відказав капітан.

Леві ще раз обернувся на Шайтан-камінь, де суцільною запоною із спохмурнілих хмар летів, кружляв сніг. Зрештою, найголовніше — були б на борту формули.

— Летимо! — сказав він, стрибаючи на алюмінієву драбинку. — Хлопці, віддавай кінці…