Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула

— Тримайтесь! — крикнула Молодінова. — Вітер може нас знову зірвати…

І справді, оболонки балонів напнулись, як вітрила. Коли б деякі з тросів не зачепилися за гілля, втриматися було б неможливо. На щастя, вітер незабаром ущух.

— З вами нічого не трапилось? — насилу запитала Алена.

— Ще не знаю, але почуваю себе, немов після добрячої прочуханки! — спробував пожартувати Фратєв. — Під сто туманів, — де ми, власне, зараз?

— А яке це має для нас значення? Міцніше тримайте балони, аж поки вони спадуть, — стомлено сказала Молодінова.

Коли нарешті балони безсило опустились у зарості, вчені швидко звільнились від лямок. Фратєв поворушив руками й ногами і зітхнув:

— Переломів, правда, немає, але я весь побитий, наче на мені просо молотили.

Мандрівники, які ще раз зазнали катастрофи, роздивлялися навколо, щоб хоч приблизно визначити, де вони опинилися. Недалеко від них праліс кінчався. За ним проти неба височів конус вулкана, над яким курів димок.

— Ще трохи — і ми сіли б якраз над кратером…

— Так, небагато нам лишалось до нього… — сказав зблідлий Вроцлавський. — Ну, спускаймося.

Обережно згорнули балони, з допомогою тросів сяк-так спустили вантаж на землю. Але це ще було півділа: довелося докласти чимало зусиль, поки вони вибралися з джунглів, хоч до узлісся було всього лише кілька десятків метрів.

Коли всі речі витягли з хащів, Молодінова пішла розвідати дорогу, а втомлені мандрівники сіли спочити.

— Чи не помічаєте ви, що грунт під ногами коливається? — запитав Вроцлавський.

— Справді, вулкан не такий спокійний, як здається на перший погляд, — підтвердив за хвилину Северсон.

— Я теж це помітив, — кивнув головою Фратєв. — Ця люлька ще всипле нам жару.

Тим часом повернулась Молодінова.

— Каньйон, який ми збирались перелетіти, недалеко. Я гадаю, що слід продовжити подорож річкою, що протікає по ньому.

— Чудесно! Блискуча ідея! — жваво погодився Фратєв. — Б’юсь об заклад на смаженого індика, що таким чином ми з комфортом і дуже швидко потрапимо в Долину вогнів, до квартян!

Біля вузької долини експедиція зупинилась. Молодінова з Аленою наповнили повітрям човни, а інші тим часом приготували троси, щоб спускати вантаж.

Спускання прямовисною скелею забрало багато часу. Лише через кілька годин експедиція могла продовжувати свою важку подорож.

Каньйон повертав то ліворуч, то праворуч. На його крутих схилах росли якісь химерні рожево-червоні рослини, схожі на наші лишайники. Подекуди над ними схилялись покручені стовбури могутніх дерев з великим овальним, губчастим і жовтим знизу листям.

Стіни каньйону поступово знижувались, сам він ширшав, аж поки перетворився на улоговину з пологими схилами. Долина вогнів уже мала бути десь недалеко, але на порослих чагарником берегах досі не видно було ані найменшої ознаки втручання мислячих створінь.

Мандрівники поминули кілька крутих поворотів і опинились у джунглях. Що далі, то нижче схилялись над гладінню води буйні крони дерев, аж поки не утворили суцільне склепіння, крізь яке лише де-не-де проникали сонячні промені.

— Вогні! — раптом закричав Фратєв і почав щосили гребти.

Вогні ставали яскравішими і наближались. Вже ясно було видно сотні лампіонів, що сяяли в хащах понад берегом.

— Навіщо квартяни освітлюють джунглі?! Подивлюсь на ці вогні зблизька! — рішуче сказав Фратєв і, передавши весла Молодіновій, швидко поліз плетивом ліан до крони освітленого дерева.

— Це не лампіони і не електричні ліхтарі! — почувся з пітьми пралісу його розчарований голос.

— А що?.. Ну, швидше розповідайте, чому мовчите? — наполягали мандрівники, які тим часом добрались до го-го ж берега.

— Увага, я спущу вам вниз один ліхтар, — вигукнув Фратєв.

Широке листя зашелестіло, і серед нього з’явилась сяюча куля, підвішена на тонкій ліані. Коли куля наблизилась до човна, Алсна скрикнула:

— Надзвичайно! Адже це — світний кокосовий горіх!

— І зовсім холодний, — додав Ватсон, обережно торкнувшись дивного плоду. — Чи не прилипли ви там? — звернувся він до Фратєва.

— Тисяча комет і метеорів! — почувся в цю мить розлючений голос Фратєва. — Справді, воно клеїться, як липучка!

Алена засміялась:

— Це ж і є липучка. Ви — хороший ботанік. Поглянь-те-но уважніше, скільки огидних комах, приваблених світлом, потрапили до пастки.

— Підемо далі в джунглі чи повернемось? — запитала Молодінова.

— Повернемось. Квартян тут все одно не знайдемо, — відповів Ватсон.

— Стільки мук, і все через світні джунглі! — обурювався Фратєв, злізаючи з дерева. — А ми гадали, що знайдемо тут чудесне місто!.. І все ж я проти повернення. Якщо ми вже тут, — зазирнемо трохи далі.

З хвилину сперечались, потім увімкнули прожектори і попливли вперед.

Раптом щось зашуміло у них над головами. Северсон швидко повернув прожектор догори. Всі затамували подих.

В світлі прожектора ширяли дивні створіння. Їхні обличчя нагадували шимпанзе; плечі й руки в них були з’єднані великими перетинчастими крилами.

— Квартяни… — ледь чутно прошепотіла Алена.

— Гуіі… Гуіі… — розляглось пралісом.

— Кііі… Кііі… — відгукнулось звідкись здалеку.

Крилаті створіння покружляли ще трохи над річкою і зникли в хащах.

— Вони летять над струмком, який впадає тут у річку, — сказав Фратєв, що знову поплив першим. — Рушимо за ними.