Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула

Перед вченими розгорнувся незвичайний краєвид: рівнина кінчалась високим порогом, під яким розлягались болота. Вдалині жовтувато виблискували піщані дюни.

Могутня ріка з потужним гуркотом обрушувалась через високий приступок у бездонне провалля, де утворювала неспокійне озерце. З озерця вона продовжувалась віялом струмків, які зміїстими лініями розбігались в усі боки.

— Хай я буду римським папою, якщо ми справді не опинилися в Єгипті! Подивіться лишень: та це ж точнісінько Нільська дельта.

— Тільки одного їй бракує — моря, — заперечила Алена. — Скільки сягає око, видно тільки пустелю…

— Як у Єгипті!.. — вперто наполягав Фратєв. Він раптом схопився за голову: — Ми тут базікаємо, а внизу, мабуть, відбувається страшна трагедія!

Вертоліт почав спускатися до водоспаду. Алена і Северсон зрозуміли, що мав на думці Фратєв: можливо, “Ластівку” затягнув водоспад. Вони притиснулись лобами до стінок прозорої кабіни і, затамувавши подих, стежили за розбурханою стихією під ними. Могутній потік падав спочатку спокійно, а потім починав розбиватися об скелі і розливався запіненим озером.

Вертоліт спустився понад блискучою водяною стіною до скелястого острівця і спинився посеред озера на нижчому плесі.

— Тут хвилину перепочинемо. Дайте мені, будь ласка, скафандр, — попросив Фратєв. — Можливо, вони ще живі. У них досить великий запас кисню в балонах.

Алена злякалась:

— Невже ви хочете спуститись у воду?! Хіба ви не бачите, які тут чорториї?

— Не бійтесь, прив’яжіть мене тросом. В разі небезпеки подам знак дзвінком. Не можемо ж ми залишити друзів напризволяще.

Поки Фратєв надівав скафандр, Северсон вийшов з вертольота. При одному погляді на рвучкий потік у нього запаморочилося в голові. Дрібненькі краплинки води утворювали хмари туману. Над самісіньким верхів’ям водоспаду звисала чудесна райдуга, зразу ж поруч неї — ще одна, а ця тримала за кінці третю, набагато тьмянішу за перші. Северсонові перехопило подих, йому здалося, що природа поставила на домовину трьох учених останні тріумфальні арки — арки смерті. Коли Фратєв з’явився у дверях вертольота, Северсон мовчки показав на три райдуги. Однак той, немов закам’янівши, лишився стояти і вперто дивився перед собою.

Северсон озирнувся. Від несподіванки в нього підломилися коліна. Метрів за п’ятдесят від острівця з води стирчала голова велетенського ящера.

— Дванадцятиногий плазун! — закричав Фратєв і зачинив дверцята.

Северсон затримався тільки на мить. Він кинувся до вертольота, але з жахом побачив, що той уже піднімається в повітря. Побачив також і те, як Алена підскочила до Фратєва і кинулася на нього, намагаючись вирвати у нього з рук головний важіль управління.

Залишена напризволяще людина опустилась на землю. Повільно оглянулась.

Ящір все ще не ворушився. Він тільки трохи підвів голову і провів очима вертоліт. Потім раптом повернувся, швидкими рухами поплив до куща сіро-блакитних водоростей, що поросли очеретом та хвощами, проглинув його. Сполохав кількох птахів з дуже великими дзьобами й перетинчастими крилами. Як стріли, шугнули вони в повітря і закружляли над його головою. Ящір не звертав на них уваги, чвалаючи далі до маленької ковбані, в якій росли такі самі сіро-блакитні водорості.

“Дивно… Вони мають такий самий колір, як і наші скафандри…” — чомусь промайнуло в думці Северсона. Він був такий зайнятий ящером, що аж здригнувся, коли над ним зашелестіли пропелери вертольота. Машина приземлилась. Одразу ж відчинились дверцята кабіни, і в них з’явився блідий як смерть Фратєв.

— Пробачте, товаришу, що я вас так по-зрадницькому покинув. Я, нещасний, лишив вас на вірну погибель… — говорив він у розпачі. — Не знаю, що зі мною трапилось… Раптом кров ударила мені в голову, я втратив розум…

— Лайфе, іди швидше сюди! — вигукнула Алена з кабіни управління.

Як тільки Северсон зайшов, вона обняла друга. Тихо прошепотіла:

— Любий, не гнівайся на нього…

У Фратєва на лобі напнулися багрові жили. Северсон нахилився до нього і лагідно поклав руки на плечі:

— Це нічого… Нічого… Це може статися з кожним з нас…

Ящір весь час даленів і нарешті зовсім зник з поля зору в заростях дивних велетенських хвощів, які подекуди стирчали просто з води.

— Поки ящір повернеться, я встигну дослідити озерце під водоспадом… — промовив Фратєв. Очі в нього так гарячково палали, що Алена аж злякалась.

— Не дозволю! — сказала вона рішуче.

— Піду! — вигукнув Фратєв з упертістю. — Моє життя втратило вартість, я все одно негідник. А внизу мучаться троє чесних людей… Вони загинуть…

Запала напружена тиша. Тільки водоспад співав свою нескінченну пісню.

— Занурюсь краще я! — сказав нарешті Северсон.

— І я з тобою, — схопила його за руку Алена.

— Ні, ні, цього я не допущу! — закричав Фратєв і сперся спиною об дверцята кабіни, щоб ніхто не зміг вийти. — Я повинен спокутувати свою провину.

Северсон з хвилину дивився на нього безпорадно, потім знизав плечима:

— Гаразд. Але при щонайменшій небезпеці дайте знак — витягнемо.

Фратєв прикріпив до ноги скриньку з інструментами і не затримуючись скочив у воду. Трос, до якого він був прив’язаний, замалим не потягнув Алену й Северсона.

— Мені здається, в нього гарячка… — глухо сказав Северсон. — Ти бачила його очі? Чи не збожеволів він часом?

Алена мовчки похнюпилась. По щоках у неї повільно збігали сльози.

— Тільки б з ним