Оповідання - Володимир Опанасович Обручев
Наступного ранку в бараку мали зібратися всі члени Академії наук, наїжджі закордонні учені та маса репортерів і фотографів. Належало відзначити відповідними промовами щасливе завершення важкої експедиції: адже вперше мамонта доправили цілком і в замерзлому стані з далекого Сибіру до Москви. Відтак передбачалося провести огляд, обмір і опис зовнішності мамонта, фотографування його з різних боків і, нарешті, анатомування.
Ніч видалася незвичайно тепла. Настав ранок урочистого дня. Мамонт відтанув повністю. Його пригріло сонце, що зазирнуло через величезні ґратчасті двері, — справжні ворота, — через які всували ящик, і…
Ніхто не бачив, як це сталося, але, очевидно, в якусь певну мить мамонт глибоко зітхнув, розпростав свої члени, які 30 тисяч років були скуті морозом, потягнувся, з великим зусиллям звівся на ноги, поворушив вухами, змахнув хоботом і остаточно отямився.
Обстановка, в якій він опинився, здалася йому дивною. Він заснув на просторі, на пустельному березі океану, а зараз навколо нього височіли якісь жовті кручі. Йому стало задушливо. А зелень дерев, що виднілася між кручами крізь ґрати воріт, нагадувала мамонтові, що він давно вже не їв і страшенно зголоднів.
Рано вранці в піонерському саду, по сусідству, зібралася делегація, яка повинна була взяти участь у торжестві. Піонери хотіли піднести членам «мамонтової експедиції» букети квітів і тепер зрізали на своїх грядках жоржини, айстри, флокси, золоті кулі та інші осінні квіти.
Раптом пролунав страшний тріск. Усередині бараку, де лежав мамонт, почулися важкі удари. Піонери спочатку застигли біля грядок з квітами в руках, відтак почулися крики обурення:
— Що таке?! Мамонта рубають уже на шматки, нишком, не показавши нам його цілком…
Але тут з гуркотом, здіймаючи хмару куряви, завалилася стіна бараку, і з глибини його висунулася червоно-бура гора зі страшними білими бивнями і піднятим догори хоботом.
Виск, крики жаху… На мить усі закам’яніли. А потім, коли гора рушила в їх бік, діти порснули хто куди: одні стрімголов помчали до виходу з саду, інші — за найближчі кущі. Двоє полізли на дерево, а чоловік п’ять, що стояли біля відкритої сцени маленького театру, вискочили на неї і сховалися за куліси.
Мамонт поволі рушив до грядок піонерського саду. Ніколи ще він не бачив такої яскравої, соковитої зелені, не нюхав запаху квітів. І ось його хобот почав прогулюватися по грядках, вихоплюючи цілі оберемки квітів, які зникали в його величезній пащі.
Спустошивши всі грядки, мамонт, обриваючи по дорозі гілки з дерев, неквапними кроками рушив у глиб Нескучного саду знайомитися зі своїм новим місцем проживання.
Хлоп’ята, що втекли від звіра на вулицю, побачили сторожа дядька Семена, який сидів коло ґрат. Захекавшись, вони підбігли до нього і, перебиваючи один одного, почали пояснювати, що трапилося.
— Дядьку Семене! Дядьку Семене! Мамонт ожив. Так! Він устав, гуляє по Нескучному. Напевно, затоптав уже когось. Мерщій! Треба щось робити… Ну цей ось самий, замерзлий!
Сторож спочатку нічого не втямив. Але хлопці оточили його, потягнули в сад і привели до розламаного бараку. Тут до них приєдналися решта, що зіскочили зі сцени і злізли з дерев, щойно потвора пішла. Сторожеві показали спустошені грядки і витиснуті в м’якому ґрунті величезні сліди.
Але він усе ще не вірив. Він знав, що мамонт пролежав 30 тисяч років у вічномерзлому ґрунті. Не могла ж отака мертва старовина ожити, та ще почати розгулювати і їсти квіти!
Оточений схвильованими хлоп’ятами, дядько Семен подався до Нескучного палацу. А там…
На великому квітнику біля водограю спокійно пасся величезний червоно-коричневий волохатий слон. Він то зривав квіти з грядок, то швидко і дуже акуратно скуб хоботом ніжну траву лужків. Потім, підійшовши до водограю, він напився, набрав хоботом води і почав поливати собі спину і боки, на яких ще висіли грудки прилиплої землі — землі острова Врангеля. Глибокі зітхання і пирхання свідчили, що обливання приносить йому велике задоволення.
— Що ж тепер робити, дядьку Семене? Га? — торкотіли діти. — Треба його спіймати, загнати назад до бараку. Треба приспати його. Адже він усе витолочить! А вийде на вулицю і піде гуляти по Москві — бід наробить!..
Переконавшись, що мамонт справді ожив, сторож, огинаючи квітник подалі від страшного звіра, побіг до будівлі Академії. Він квапливо пройшов до телефону і почав кудись дзвонити. Хлоп’ята залишилися у вестибюлі.
— Тут, знаєте, такий випадок!.. — кричав у трубку дядько Семен. — Мамонт, якого сьогодні хотіли вшановувати у нас в Академії… Еге ж, ось-ось… якого з острова Врангеля… То виходить, що він не мертвий, а живий… Так, так… Повністю живий… Відтанув, чи що, і ожив. Розламав барак, вийшов, потоптав і об’їв усі клумби… Так, пасеться тепер на луці біля водограю. Перед Академією… На-сеть-ся, кажу, як корова в полі… Ні, поки нікого не чіпав… величезний звір… так, так…
Нарешті, стурбований, він вийшов у вестибюль.
— Ну, хлоп’ята, триматимемо мамонта під спостереженням. Будемо стежити за ним здалека. Лише близько не потикатися.
На початку десятої години, раніше аніж вісті про подію рознеслися по Москві, директор Палеонтологічного музею і всі члени «мамонтової експедиції» зібралися в Палеонтологічному інституті, щоб встановити об’єм і порядок доповідей на різних мовах, що їх передбачалося виголосити в інституті о 10 годині для іноземних учених. Потім до 11 години всі мали перейти до бараку для урочистого відкриття дорогоцінного експоната.
Збори щойно почалися, як задзвонив телефон. Директор зняв слухавку.
— Що? Що таке? Що ви кажете?.. Який мамонт?.. Але це неможливо!.. Не помиляєтеся?.. Чудеса… Яких заходів ужити?.. Звичайно, живого… у жодному випадку не поранити… Найбільша рідкість… Треба зараз же запитати директора Зоопарку, він знає, як угамовувати слонів, що розбушувалися… Так, так… дякую вам за повідомлення…
