Оповідання - Володимир Опанасович Обручев
— А повітря яке? — поцікавився я. — Чи вільно дихалося?
— Повітря розріджене, як у нас на висоті 3000–4000 м. Але воно багатше киснем, ніж на Землі, так що дихання не утруднене. Якихось пахучих чи шкідливих газів у складі атмосфери Марса немає, і кисневі маски ми зняли.
— Отже, ви сіли без пригод?
— Цілком вільно — на спокійну воду. Після посадки ми підкермували до берега, але причалити не могли — скрізь уздовж берегів вода мілка. Довелося спустити наш маленький складаний човен, розрахований на двох, і по черзі перевезти всіх. Берег був плоский, із червоного піску з дрібною галькою. І ґрунт на Марсі скрізь червоний. Через це навіть здалека планета здається червоною, від чого її й назвали ім’ям бога війни.
Широким пологим пляжем ми піднялися вгору. Ширина пляжу доводила, що тут бувають сильні хвилювання, коли вода заливає великі площі плоских берегів, тобто вказувала на наявність сильних вітрів. Навряд чи ширина пляжу може свідчити про наявність припливів — адже у Марса супутники дуже маленькі.
— Широкий пляж можна пояснити й тим, що моря на цій планеті дуже неглибокі і частково пересохли, — відзначив я.
— Цілком вірно! Пройшовши десятка зо три кроків пляжем, ми зустріли знову смугу води, що тягнулася далеко в обидва боки, — можливо, залишок останньої бурі. Йти убрід нам не хотілося. Наймолодший з нас вирішив перестрибнути через цю перешкоду, завширшки метрів у два чи півтора. Він стрибнув і… перенісся відразу метрів на десять уперед і на два догори.
Наш астроном крикнув йому:
— Ви забули, що тяжіння на Марсі в два з половиною рази слабкіше, аніж у нас на Землі! Тому будь-яке м’язове зусилля дає тут ефект у шість з половиною разів більший!
Ми всі, звісно, повторили цей стрибок через водну перешкоду і стали просуватися вгору пляжем великими скачками, змагаючись один з одним у висоті і довжині. У такий спосіб ми легко долали пласкі, широкі вали, які вкривали цей пляж упродовж декількох сотень метрів.
Так ми дісталися до узлісся лісу і зупинилися в подиві. Мені здалося, що я знову опинився на Камчатці, на околиці її знаменитих чагарів вільшняку, через які лише ведмеді і собаки можуть безперешкодно ходити у всіх напрямках. Ці чагарники складалися з товстих, в руку людини, стовбурів, що викривлялися в різні боки і на висоті в півтора-два метри переходили у цілу мережу горизонтальних гілок і галузок з досить широким листям і квітами.
Листя створювало суцільний покрив з майже рівною поверхнею, схожий на товстий килим, розкинутий на всі боки на деякій висоті від землі. Нахилившись, можна було дивитися між стовбурами, що стояли не густо, — від півметра до метра один від одного, — поки погляд не впирався у ґрати цих стовбурів. Між стовбурами скрізь видно було червоний ґрунт, порослий дрібною і негустою травичкою. Нагнувшись під суцільним густолистом, людина могла ходити у всіх напрямках між стовбурами.
Дуже здивував нас колір листя — від темно-зеленого до синього і фіолетового. Круглі дрібнозубчасті листки були темно-зелені, великі лапчасті — фіолетові, а дрібноголчасті, на кшталт наших ялинок, — сині. Пройшовши зо два десятки кроків під цим синьо-зелено-ліловим склепінням, ми зупинилися: далі можна було заблукати. Морок під склепінням густолисту згущувався, а в хащі, що оточувала нас, окрім стовбурів і товстих гілок, на рівні зору нічого не було видно. Відчувалися задуха і тепло, що немов струмували з червоного ґрунту чагарників.
Ми повернули назад, вийшли на край цього дивного лісу і пройшли уздовж нього на схід кілометрів зо два. Пейзаж не змінювався; можна було думати, що вся рослинність Марса мала такий самий характер вільшняку камчатського типу. Ніде не видно було хоч трохи виступаючих над цим килимом верхівок дерев — ані гостропірамідальних, ані округлокуполоподібних, як у земних лісах.
Ми пройшли ще далі і несподівано натрапили на мешканців цих чагарів. Це були чотириногі, зростом з собаку середньої величини, з досить густою шерстю. Вона була нерівного забарвлення — з чергуванням світліших і темніших бурих вертикальних смуг. Світлі смуги за кольором не відрізнялися від стовбурів чагарників, і якщо тварина стояла нерухомо, вона ставала абсолютно непомітною серед стовбурів. Ми встигли розгледіти, що тварини паслися по краю чагарників на килимі рідкої травички, зривали її губами і, очевидно, були травоїдними. Ані рогів будь-якої форми, ані гострих іклів у пащі в них не було видно. Але коли ми наблизилися до них, щоб роздивитися їх трохи краще, вони підвели голови, оглянули нас, розчепіривши великі трикутні вуха, і з рохканням кинулися в гущавину, яка чудово ховала їх.
Трохи далі ми побачили і пернатих мешканців чагарників. Вони були завбільшки з нашого рябчика і перепурхували поверхнею заростей, щось хапаючи великими дзьобами — ягоди чи комах. Птахи були чорні зі спини і світло-бурі знизу й, імовірно, гніздилися на гілках. А коли над чагарниками з’явився крупніший птах, схожий на шуліку, котрий поволі планерував колами на деякій висоті, «рябчики», що голосно щебетали раніше, замовкли і поховалися. Певно, це був хижак.
Ми пройшли ще хвилин з десять уздовж краю чагарників і спробували знову проникнути в їх глибину. […]
Вишикувавшись вервечкою, щоб не загубитися, і зігнувшись трохи, ми заглибилися в хащі й відразу відчули, що під пологом цього густого листя, що утворювало суцільний покрив, значно тепліше, аніж на відкритому повітрі. Доводилося думати, що тепло насправді витікало з ґрунту. Вочевидь, теплота передавалася з глибин планети, а густий покрив листя на деревах зберігав це тепло, не дозволяючи йому швидко розсіятися в прохолодному повітрі атмосфери Марса. У нашого астронома були похідні термометри, і ми визначили, що в повітрі температура була 20 °C, а в самому ґрунті, на глибині декількох сантиметрів, навіть 22°. Нам стало зрозуміло, чим викликана своєрідність марсіанської рослинності. Вона пристосувалася до слабкого джерела тепла — до Сонця і до більш рівномірного нагріву, що виходив з надр планети, які,
