Повість про нещасних марсіян - Олексій Вікторович Бобровніков

Малюнки В. Панфілова

Перекладено за виданням: МИР ПРИКЛЮЧЕНИЙ № 9. Детгиз, 1963 г.

Гори на протилежному березі були порослі лісом. Зубчастий силует його ледь виднівся на тлі нічного неба, але пориви вітру приносили легенький запах хвої і нічну прохолоду озера. А коли вітер ущухав, пахло соломою і курячим послідом.

Цей запах пташника був завжди неприємний Теду. Тед сидів на стовбурі дерева біля купи зрубаних гілок. Власне, цієї літньої пори йому не так уже й потрібне було паливо — просто блискавка розбила один старий клен, і Тед знайшов собі ще одне заняття, не менш безглузде, ніж інші.

Сьогодні йому особливо треба було зосередитись, набути колишньої ясності думок, бо назавтра випадала остання спроба вирватись із трясовини, що засмоктувала його.

Але думки ліниво розповзались, немов червоні лісові блощиці, коли зірвати кору з їхнього сховища на старому, порослому мохом пеньку. Вони невпинно стрибали, здійснюючи мандрівку з минулого в теперішнє і майбутнє, хоч ні теперішнє, ні майбутнє нічого доброго йому не обіцяло.

Тед ніколи не сподівався на чужу допомогу ні в грі, ні в бійці; мабуть, саме тому він був завжди таким невдахою у бейсболі.

Ніч була ясна. Тед подивився на небо. Серед зірок одна — червона — яскраво сяяла над обрієм. Чорт візьми, та це ж була його зірка!

«А я обіцяв їм злітати туди і розповісти про це під час зустрічі або навіть запросити їх з собою», — подумав Тед.

Закінчивши навчання, вони призначили цю зустріч.

Двадцять років — цілком досить, щоб здобути слави або загинути в боротьбі. В усякому разі, так думав він і його друзі.

Це була звичайна хлоп'яча клятва, яку дають тисячі юнаків і дівчат, закінчуючи коледжі, університети і школи в усіх закутках нашої старої планети. Дають і майже ніколи не виконують.

Минули роки, і Тед лише випадково згадав, що день цієї зустрічі завтра, а він нічого не досяг, але й не був переможений. Ні. Він ще зможе піднятись і продовжувати бій.

Друзі, якщо вони лишились такими самими, як і раніше, допоможуть йому не бути в цій боротьбі самотнім.

Думка про те, що можна сподіватись на чиюсь допомогу, майнула в нього, здається, вперше.

Тед замріяно провів долонею по шкарубкій корі стовбура і знову глянув на небо.

Між мірок рівним червонавим світлом сяяв Марс. Не таким описував його в своєму романі Уеллс. У ньому не було нічого зловісного, певніше, він вабив до себе, як завжди, як і двадцять років тому. І не лише Теда. Скільки допитливих прагнуло розгадати його таємницю!.. І якщо вірити Уеллсу — а Тед вірив йому, — то звідти, з таємничої планети, незнані істоти також з цікавістю стежать за нами.

Хто перший ступить назустріч один одному? Хто перший простягне руку через безодню Всесвіту? І буде це рука дружби чи меч війни?

— Звичайно, першими будемо ми, і навіть дуже скоро… — промимрив Тед. — Навіть дуже скоро, — знову повторив він, щосили вганяючи сокиру в дзвінкий стовбур.

Тед ще юнаком захоплювався міжпланетними подорожами. Це захоплення не обмежилось дитячими мріями. Скінчивши коледж, він віддав багато безсонних ночей наполегливій роботі. Проекти повітряних кораблів, народжуючись у його голові, втілювались у креслення і цифри, вони виникали і мерхли, щоб дати місце іншим. Часом йому здавалось, що мета близько. Часто він потрапляв у безвихідь, але не волів ні з ким ділитися своїми сумнівами. Він не хотів звертатися по допомогу до будь-кого. Йому одному повинна належати слава…

Роки минали. Незнайомі, чужі Тедові люди все ясніше накреслювали шляхи до зірок і, коли перші супутники злинули в нічне небо і перші ракети полетіли в космос, Тед зрозумів, що надарма розтринькав свої сили в самотній безплідній боротьбі, що заповітна зірка так само далеко від нього, як і колись, а він, якщо не дасть дуба на цій клятій фермі, буде лише свідком чужих перемог.

Небо на сході яснішало. Виразніші стали силуети гір. Тед підвівся й пішов додому. Треба було хоч трохи поспати.

В глибині подвір'я світлими плямами вирізнялись комора і чотирикутник будинку. Прямуючи до нього, Тед ледве не вдарився у темряві об величезний котел і нишком вилаяв цей непотрібний мотлох, що завдав йому колись стільки клопоту.

Зараз усе було йому огидне на цій фермі, де він жив майже пустельником уже третій рік із старою тіткою, яку чомусь — він пам'ятає це з дитинства — усі в родині звали «Генералом Грантом».

Тед перейшов темну кухню і піднявся у свою кімнату нагорі. Тут, не засвічуючи світла, він підійшов до вікна. Дивлячись на темні, порослі лісом гори, він намагався не думати про завтрашню зустріч. Що вона могла принести?

Тед спробував уявити собі колишніх друзів, але це йому ніяк не давалось. Він міг згадати лише їхні милі хлопчачі обличчя.

Можливо, побачивши їх знову, він наважиться? Наважиться кинути все і поїхати, почати все спочатку. Це треба, без цього не можна, думав Тед. А Бетсі? Звичайно, він візьме Бетсі з собою. Куди б він не поїхав, він візьме її з собою…

Думки про невеличку дівчину з долини повернула його в реальний світ. Він зрозумів, що простояв біля вікна дуже довго. Ліс чорною щетиною пробивався де-не-де з кошлатих клаптів туману, що окутав озеро і долину і поволі піднімався вгору по скелях.