Повість про нещасних марсіян - Олексій Вікторович Бобровніков

Все ж Тед не змінив свого наміру і знайшов кіно за найближчим рогом. Фільм називався «Вбивства на поверхах». Якась екзольтована дівчина поклялась спокусити, а потім убити по одному чоловікові на кожному поверсі хмарочоса, який на тлі вечірнього неба здався їй чомусь фатальним. Після того, як героїня кинулася з даху, не переборовши справжнього кохання, яке заполонило її там, засвітили світло.

Тед вийшов на вулицю. Годинник показував пів на десяту. Тридцяти хвилин було досить, щоб дійти до місця зустрічі.

Тед давно вже не був у цьому місті. Він ішов вулицями, з радістю пізнаючи знайомі місця, які мало змінилися за цей час.

Кафе, де вони тоді збиралися, держав італієць Кароло Перотті, або просто Пері, як звали його всі студенти.

«Може, кафе вже немає? Але я все одно зайду, хай навіть там буде молитовне зібрання євангелістів. А коли нема й будинку, буду чекати біля кіоска», — подумав Тед.

Але кафе було. Тед упізнав його здалека. Зайшовши за ріг, він побачив у кінці вулиці знайоме матове світло вітрини. Тед прискорив ходу і, переборюючи хвилювання, штовхнув двері.

Навіть запах приміщення здався йому рідним. Все було як і тоді: той самий оббитий цинком високий прилавок і заслані картатою клейонкою столи, тільки, може, більше плакатів та рекламних табличок рясніло на стінах.

Зала була майже порожня. Двоє молодих людей у шовкових сорочках і світлих капелюхах стояли біля прилавка, попиваючи щось із високих бокалів. Тед міг би присягнутись, що це не були студенти. Їм наливала висока блондинка, але це не була Джен.

«Джен, мабуть, зараз уже старенька», — подумав він, і йому чомусь стало жаль її, і жаль цієї нової дівчини, і трохи себе самого.

За одним із столиків, повісивши піджаки на спинки стільців, сиділа компанія і тихо розмовляла. Дві дівчини з модними зачісками мовчки курили, дивлячись на чоловіків. У кутку біля вітріти самотньо сидів неголений чоловік і повільно смоктав лимонад.

Тед глянув на годинника. Стрілки показували без десяти десять. Нікого з друзів ще не було. Як завжди, Тед був перший. Він замовив якийсь напій з барвистою наклейкою і став чекати. Грюкання вхідних дверей змушувало його раз у раз підводити голову. Люди заходили, але це були не вони.

І раптом, охоплений тугою, Тед зрозумів, що ніхто не прийде, і він просидить отут, смоктатиме це пійло, а потім сумний шукатиме ночівлі в чужому місті.

Неголений чоловік біля вітрини пильно дивився на Теда. Тед одвернувся.

«Зараз він підійде, сяде поруч і буде довго розказувати про свої нещастя, а може, просто попросить грошей». І Теду захотілося, щоб це сталося скоріше, а потім встати і піти геть, поїхати додому, до своїх вудочок і курей Генерала Гранта.

Краєм ока Тед бачив, як чоловік підвівся й рушив до його столу. Ще раз грюкнули двері. До компанії, що зайшла в бар, гукнули ті двоє біля прилавка, а Тед, намагаючись не дивитися, відчув, як неголений посторонився, пропускаючи їх, згаявши на це секунду, і ось він уже поруч, стоїть, не сміючи заговорити.

Тед звів очі. Побачив спершу костюм, який колись, певно, був пристойний, витертий светр, а потім глузливу, до неможливого знайому посмішку.

— Джо?!

— Сто чортів тобі в бік! — сказав Джо і сів, відсунувши стільця.

— Ти все-таки прийшов?

— А ти завжди хотів бути кращим за мене. З цієї шатії нікого не жди. — Джо тихо вилаявся і замовк.

Вони сиділи і дивилися один на одного, не обіймаючись і не ляпаючи один одного по плечу, як це заведено робити при зустрічі.

— Ти гадаєш, ніхто не прийде? — нарешті запитав Тед.

— Дуже їм цікаво бачити наші пики!

— Чи варто було забиватися сюди?.. Я думаю, варт, щоб побачити старого буркуна. Га, Джо?

Цього разу Тед усе-таки вдарив його по плечу, і вони повторили це кілька разів, перехиляючись через стіл.

До залу надходили все нові люди. За прилавком увімкнули радіолу і, слухаючи її пронизливі звуки, Тед з жалем згадав милі старі фокстроти 30-х років.

— А де ж дівчата? Пам'ятаєш Кетрін, Мікі…

— Дівчата тим паче не засиджуються на місці. Та й мені не до них.

Тед подивився на згорблену постать Джо і подумав, що той, мабуть, голодний і не від того, щоб випити.

— Що ти питимеш?

— Я не п'ю.

— Два, — показав на пальцях Тед дівчині, що проходила повз них.

Джо зупинив Теда:

— Я ще тоді не пив. Ти знаєш, це саме було в мого батька і діда. Це в нас у крові. Я дав слово ніколи не пити.

— А їсти, певно, будеш?

— Їсти я, мабуть, буду, чорт забери! Щоб не одвикнути від цього діла, — сказав Джо.

Тед замовив спагеті і якусь страву з лакрицею і перцем.

Чути було приглушений гомін, сміх дівчат у кутку і брязкіт посуду, який прибирали з прилавка. Несподівано на бляшаний піддашок над дверима впало кілька крапель, і забарабанив дощ.

— Тепер треба розказувати, як належить, — мовив Тед. — Починай перший. Тобі не солодко?

— Ти не пам'ятаєш, я закінчив хімічний…

— Я часто згадував тебе. Частіше, ніж інших. Ти мені був дуже потрібний… Кажи далі, Джо, про себе я потім.

— Потім чомусь лихий надав мені зайнятися медициною. Пам'ятаєш, ще тоді я мало не отруїв оту гладку свиню Бена, коли надумав лікувати його від недорікуватості.

— А Сему взявся вивести ластовиння, і обличчя його стало лупитися, як картопля.

— Сем завжди викидав моїх ящірок і жаб, а коли я приносив гадюк, він боявся і цілу ніч скімлив на підвіконні.

— Він їх боявся, а викидати доводилось мені, — розсміявся