Повість про нещасних марсіян - Олексій Вікторович Бобровніков

Мовчки стояли вони коло свіжої могили. Мовчки провели Бетсі, яка відмовилась піти раніш, незважаючи на умовляння Теда.

Коло стежки, що вела на їхню ферму, брат і сестра попрощалися з друзями і, коли біла сукня Бетсі сховалася в темному чагарнику, троє пішли назад до будинку, а потім звернули з шляху і зникли в глибині лісу.

Скінчився третій день важкої дороги. Закурена, навантажена до краю машина котилась на захід серед безкраїх солончакових пісків.

Десь біля шостої години вечора глибокий каньйон[2] перегородив дорогу.

Тед стояв над урвистим схилом поруч з Джо і Лорі. Окинувши оком пустельний пейзаж, він сказав, повернувшись до приятелів:

— Далі ми не поїдемо. Це відбудеться тут.

Каньйон проліг серед невисоких пагорків. На дні його звивалось русло пересохлої річки, а трохи на південь, у глибокій западині, — невеличке озеро. Червонясті стрімкі береги відбивалися в ньому.

— Це найзручніше місце, — сказав Тед, показуючи на озеро.

— В усякому разі, далі немає ходу.

— Не тільки тому, що не можна їхати. Це місце нам підходить. Ви думали про машину? Нам довелося б закопувати її в пісок.

— Угу-у… — промимрив Лорі, згадавши, як він копав бліндаж.

Троє залізли в кабіну, і машина, прочмихавши близько милі, зупинилась недалеко від урвища. Тепер, коли мета була зовсім поряд, друзі вже не відчували втоми. Тед коротко віддавав накази. Чітко, як солдати, що забачили ворога, працювали всі троє.

Сховане за пагорками місце було справді дуже зручне. Невкладисту поклажу швидко розвантажили. З великими кусками колишнього казана довелось особливо багато поморочитись, але все ж нарешті їх склали, як наказав Тед, у невеличкому видолинку. Туди ж віднесли і прилади. Покінчивши з цим, у кузов грузовика вкинули все, що лишилось: інструменти, продукти й посуд, яким користувалися в дорозі. Нарешті друзі роздяглись і поклали туди й свій одяг.

Тед пильно перевірив, чи не лишилось чого-небудь на піску. Все було гаразд. Тоді, не мовивши жодного слова, усі троє схопилися з місця і, випереджаючи один одного, кинулися до урвища. Вони скотилися вниз до озера і довго пірнали і хлюпались, пустуючи, наче школярі, в холоднуватій воді.

Потім вони здерлися нагору, дряпаючись по скелях. Джо і Лорі зупинились над урвищем, а Тед пішов до старого грузовика, що вірно послужив їм, і сів за руль.

Грузовик повільно рушив до каньйону. Не доїжджаючи до його краю, Тед перевів швидкість і вистрибнув з кабіни. Тепер машина котилась сама, кумедно вихляючи на вибоях, і, коли Тед добіг до друзів, вони побачили, як грузовик нахилився над урвищем і клюнув радіатором уперед. Наче іграшка, він відскочив від скелі і, перекинувшись, важко хряснув і зник під водою озера.

Вони стояли, троє голих людей, у голій пустелі, і дивились, як на воді повільно розпливались кола. Потім обернулись і пішли до того місця, де акуратно на піску лежали дивні костюми.

Закінчивши переодягатись, Тед подивився на те, що вони досі називали «космічним снарядом».

— Пора, — сказав він і присів на одне коліно, тоді як Джо і Лорі швидко попрямували в бік пагорка, що височів за кілька сот ярдів від них.

Маленький голубий вогник, розсипаючи сліпучі іскри, поповз по землі. Тед підвівся і догнав друзів. Усі троє побігли, важко грузнучи в піску. Перебігши через пагорок, Тед оглянувся назад і з розгону розпластався за складкою землі. Поруч упав Джо. Лорі, який стрибнув останнім, добряче штурхонув його ногою в бік.

Цієї миті сліпуче світло осяяло червону хвилясту пустелю і слідом за цим почувся страшенний гуркіт. Могутня повітряна хвиля придавила друзів, вивергнувши над ними хмару куряви і дрібного каміння.

Оглушені Тед, Джо і Лорі вийшли на гребінь. Там, де ще недавно лежало те, на що вони витратили близько двох років титанічної праці і злигоднів, через що під старим в'язом лежало тіло Генерала Гранта, через що у жодного з них не було тепер ні рідної домівки, ні імені серед живих людей, зяяла величезна яма, навколо якої були розкидані куски покрученого металу й уламки незвичайних приладів вилискували серед піску.

Але всі троє відчували полегшення, легку порожнечу, як люди, що одужали від тяжкої хвороби. Мовчанку порушив Тед.

— Джентльмени, — сказав він, — у такі хвилини урочисті промови зайві. Я лише прошу пошукати навколо і в складках свого одягу, чи не лишило де минуле своїх слідів, окрім цих чудових уламків. У мене особисто лишився один сувенір. — Він показав зім'яту асигнацію. — Всю дорогу я зберігав його, як талісман. Це останні гроші від капіталістів, вкладених у нашу справу. Зараз мені доведеться з ними розпрощатися. Ми почнемо нове життя жебраками.

Тед присів на пісок і почав руками вигрібати яму.

— Хай вона дасть багаті сходи, — сказав він, кидаючи асигнацію на дно ями.

Джо присів поруч з Тедом.

— Ось єдина зброя, що охороняла нашу експедицію. — З цими словами він кинув у яму пістолет. — Тепер ця бісова штуковина навряд чи знадобиться нам.

— І нехай він не дає сходів, — додав Тед.

Лорі, зніяковіло посміхаючись, вийняв щось із зборок свого вбрання.

— Мій талісман кращий за ваші. Він нам знадобиться ще раз. — У нього в руках блиснула пляшка з віскі.

Тед взяв її і кинув у яму.

— Ні, не знадобиться. Ви подумали про те, що скажуть доброзичливі мешканці цієї планети, коли від нас буде тхнути горілкою?

Благальний погляд Лорі зустрів крицеві очі Теда і Джо. З минулим було покінчено.