Повість про нещасних марсіян - Олексій Вікторович Бобровніков

— І не знайшов для цього кращого часу?

— Але ж це секрет! Я хотів… Я хотів вас попросити взяти мене з собою…

— Куди?

— На Марс, — випалив Рікі.

— Ти гадаєш, що старий грузовик якраз підходяща річ для такого діла?

— Я бачив, що ви робили з казана. Ракета і все інше не можуть служити для іншої мети.

— Рікі! — серйозно сказав Тед, сідаючи на огорожу. — Якщо ти не маленький, то повинен знати, яких зусиль коштував запуск супутників і ракет у нас та в інших країнах. Держави витрачали на це роки, і часто зазнавали невдач. Невже ти гадаєш, що можна летіти туди в старому казані?

— Можна, — упевнено сказав Рікі. — Все можна, коли дуже хочеш.

— Я теж так думав у твої роки, — сказав Тед. — Але зробити що-небудь дуже важко, особливо без хороших друзів. Коли ти виростеш і будеш дуже цього хотіти, може, й полетиш туди з нами або з кимось іншим, а зараз викинь це з голови. Ти наш друг, Рікі? Тоді ти нікому не повинен розказувати про те, що бачив. Все це надзвичайно велика таємниця.

— Я розумію, що таке таємниця, — сказав Рікі, — і клянусь. Я клянуся Великою Клятвою, — він звівся навшпиньки і випростав руку до неба, — що буду німий, як ці зорі, бо риби інколи кричать.

— Ого! — сказав Тед.

— Я чув, як соми скликають інших на світанку.

— Тоді ще от що, Рікі. Може, ти коли-небудь упізнаєш нас на фото в журналі або газеті, не говори про це нікому, навіть батькам.

— Вони ніколи не читають газет, — сказав Рікі. — Вони лають мене, якщо я допізна палю лампу… І Бетсі теж, за книжки і за те, що вона не може «вискочити» заміж… А за кого вона може вийти, коли нема жодного пристойного хлопця в усій околиці? — Рікі допитливо подивився на Теда. — Через вас вони теж її лають.

— Я думаю, ти все добре зрозумів, Рікі, а тепер спати.

— Містер Тед, — серйозно сказав Рікі, — мені здається, не слід говорити навіть Бетсі… все ж таки вона дівчисько.

— Ти все чудово зрозумів, маленький вождю, — усміхнувся Тед. — На добраніч.

— На добраніч, сер. — І Рікі зник у чагарнику.

Мало радостей приніс ясний літній ранок. Генерал була дуже слаба. Прокинувшись, вона спробувала підвестись, але не змогла і лежала, не перестаючи бурчати і повчати Теда.

А після полудня молодик у світлому капелюсі гучно хряпнув дверцятами покритої пилом машини і зійшов на ґанок. Не чекаючи нічого приємного, Тед вийшов йому назустріч. Буркнувши якесь вітання, приїжджий уже оцінював професіональним оком будинок і господарські будівлі. Ділянку оглянув нашвидку. Нахабно, як хазяїн, ставив запитання, і поблажливо вислуховував відповіді Теда.

Зайшовши до господи, гість почепив піджака на спинку стільця, трохи загорнувши скатертину, скептично оглянув стола і сів за нього, розклавши перед собою папери. Переглянувши їх, він устав і підійшов до буфета.

— З цього ми почнемо, — сказав він, колупнувши пальцем фанеру, що відстала в кутку. — Буфет ще новий, і це навіть дивно бачити серед іншого мотлоху. Можна записати приймача і холодильника, якого я бачив у кухні.

Тед стояв приголомшений.

— Вам мало ферми й ділянки? Ви хочете забрати й речі?

— Якщо ви називаєте цей мотлох речами… Я запишу тільки те, що можна реалізувати. Можливо, дещо із вашої майстерні в повітці. Чи не збирались ви тут відкривати миловарню? Дивна ідея в цій глушині. А щодо ферми й ділянки, то вони разом з вашим дрантям не покриють вартості бензину, витраченого на поїздку. Буфет теж барахло, я просто хочу звільнити вас від цього непотребу. — І, очевидно, щоб показати, яка це без-цінь, буфет, він підійшов до нього і відчинив дверцята.

Щирим золотом блиснули обідки шістьох чашок старого англійського фарфору. Очі агента заблищали.

— У вашому домі багато таких штучок?

У старої ще були помітні ознаки життя. Тед, як міг, намагався привести її до пам'яті. Та зусилля його були марні.

Бетсі привела лікаря пізно увечері, коли Генерал Грант уже не дихала. Лікареві лишилося тільки засвідчити смерть і поїхати, сказавши кілька звичайних слів співчуття.

Тед і Бетсі, не запалюючи світла, сиділи в їдальні.

— Завтра мене тут не буде. Ви передасте свідчення лікаря в Нижнє селище, Бетсі. Я поховаю тітку сам.

— Тед…

— … під старим в'язом в кутку саду… Бетсі, ви ніколи нічого не питали, — рука Теда знайшла в темноті руку дівчини, — не питайте й тепер.

— Ви будете мені писати, Тед? — все-таки запитала вона, не забираючи руки.

— Я не хочу вас обманювати… Писати я не буду. — І після короткої мовчанки додав — Писати я не буду, якщо не станеться лиха… А втім, коли воно станеться, я вам теж цього не напишу. Але, може, колись я вас знайду, і тоді буде дуже добре… Все буде о'кей, — намагаючись здатися бадьорим, сказав Тед. Він потис їй руку і встав. — Тепер ідіть, Бетсі. Батьки будуть невдоволені, що вас так довго нема. — Тед підійшов до столу і засвітив лампу.

Дівчина плакала, схилившись на підвіконня. Якийсь нічний метелик бився, заплутавшись у її волоссі. Тед ніжно звів Бетсі, щоб посадити в крісло, і побачив через вікно три чорні постаті, що прямували до будинку. За хвилину до кімнати увійшли Джо і Лорі. Рікі зупинився в дверях.

— Не гнівайтесь, — зніяковіло почав хлопець. — Я думав, що вам потрібна буде допомога.

— Що сталося? — запитав Джо. — Клятий хлопчисько відшукав нас у лісі і наговорив…

Тед мовчки повів їх у сусідню кімнату, де лежала Генерал Грант.

Вітер шумів у листі старого в'яза, біля підніжжя якого було опущено в могилу збиту абияк домовину.

Лорі, не приховуючи сліз, прочитав молитву із старого молитовника, знайденого в домі. Могилу засипали,