Повість полум'яних літ - Олександр Петрович Довженко

 — Завдання одержали?

 — Так точно, товаришу генерал армії!

 — Це завдання, Орлюк, виняткової ваги. Його успіх — не тільки наша перемога, це збереження тисячі людей. Завтра ми втратимо приблизно... ну, не буду передрікати. Багато залежатиме від успіху вашої розвідки. Зрозуміло? Отже, на вашій розвідці доля приблизно п'яти тисяч ваших товаришів. Я ніколи не перебільшую. Зрозуміли?

 — Так точно, товаришу генерал армії!

 — Я її доручив вам.

 — Єсть...

 — Підождіть. Перша умова — ви це зробите з своїм відділенням зараз же. Орудуйте ножем, багнетом, чим хочете. Але жодного пострілу, жодного вигуку. Цілковита, так би мовити, хімічна тиша. Зрозуміло? Язика приведіть.

 — Єсть!

 — І ще. Наказую персонально повернутись живим.

 — Єсть, виконати тихо й привести язика.

 — Все.

 — Дозвольте виконувати завдання?

 — Ідіть...

 Орлюк віддав честь і, круто повернувшись, вийшов.

 — Сержант Орлюк! — почув він генералів оклик, коли вже причинив двері.

 — Сержант Орлюк!

 — Орлюк!

 — Єсть, сержант Орлюк!

 Генерал Глазунов підійшов до сержанта.

 — Ви мене пам'ятаєте? — запитав він зовсім іншим, тихим голосом.

 — Так точно.

 — І відразу впізнали?

 — Так точно.

 — Чом же ви не сказали?

 — Винуватий, товаришу генерал.

 — Не гаразд. А все-таки?

 — Я тоді дуже вас лаяв.

 — Материв?

 — Було всяке, — признався Орлюк і почервонів.

 — Гарний. — Генерал Глазунов звернувся до присутніх офіцерів штабу. — Несе пораненого командира дивізії і лає його матірно п'ять кілометрів.

 — Винуватий, товаришу генерал армії, — я не знав тоді, хто ви. Бачу — кадр.

 — Ну от. Добре, що я тоді був непритомний мало не весь час і нічого того не чув.

 — А зовнішність у вас, товаришу генерал, чимала,

 пудів на шість, а кругом всі поранені, ну, хоч плач, а тут противник насідає, а тут ще й річка. Переправа розбита...

 — Так ти лаяти?

 — Ні. Ви самі почали кричати й лаятись. То я тоді бачу, що ви мене втопите в нервовому стані.

 — Ну?

 — Вдарив... по голові, щоб заснули.

 — Чим вдарив?

 — Кулаком... Чим же?..

 — І я заснув?

 — Так точно.

 — Гарний. Уплав тягнув?

 — Точно. Потім на собі. За річкою вдвох тягли. Той поранений хлопчина, що допомагав мені потім, лейтенант, казав, що він ваш син.

 — Віталій?

 — Точно.

 — Нема вже Віталія, Орлюк... Ну добре. Спасибі тобі, брате. Як то кажуть — гора з горою не сходиться...

 — А людина з людиною сходиться, товаришу генерал армії! — сказав Орлюк. — Дозвольте виконувати завдання!

 Генерал Глазунов якусь мить помовчав. Він дивився на сержанта батьківським поглядом. Був засмучений і тривожний. — Іди, солдате. Виконуй свій обов'язок, — сказав він тихо, як рідному сину.

 Не наша справа описувати в подробицях, де саме це відбувалось і перед яким наступом. Таке й подібне до цього діялось скрізь, де захищали життя й честь Батьківщини великі радянські люди, виховані для мирної праці.

 Сержант Орлюк повз у снігу в білому халаті, а за ним білими грудками поволі просувались його гвардійці. Буря йшла зі сходу.

 Перший гвардієць:

 — Кришка мені зараз чи ні? Кришка мені зараз чи ні? Ні! Я дуже молодий, і мені властиво більш думати про смерть ворога. Взагалі, я можу думати тільки про гарне щось, і сон мені гарний приснився... Ага, правіше. Єсть, правіше, так... Тільки про гарне... Я вби ваю їх, це так. Це я уявляю собі точно... Дивлюсь на годинник: дванадцять нуль-нуль. З Новим роком, громадяни всього світу! З новим щастям!

 (Це думки гвардійців. Слова промовлятимуть диктори. Самі ж гвардійці мовчки повзтимуть до своєї мети. —Прим. автора)

 Другий гвардієць:

 — Я не доповзу, звичайно, до Берліна, брати й сестри. Це дуже далеко. Де я, де Берлін. Подивіться на глобус. Ну, та чорт з ним. Я не про це думаю, не про смерть мільйонів моїх братів і ворогів. Берліна нема для мене. Є оцей от населений пункт... Ось він зараз...

 Буря йшла зі сходу. Сніжна хуртовина розгулялася по всьому, здавалось, світу. Все живе залягло, заховалося в землю, в лігва, в житла.

 Третій гвардієць:

 — Страшно мені. В голові ні думок, ні почуттів. Я ніби розтанув, і холод розповзається в мене по кишках. Та я перемагаю страх, бо я хоробра людина. І сержант в мене попереду хоробрий душогуб, Орлюк, чума б його забрала. Ні, я подолаю все на світі присягою своєю. Все одно. Прощайте, брати й сестри, буду орудувати. На випадок загибелі сержанта приймаю командування.

 Четвертий гвардієць:

 — Пишуть. Написати можна все. Щастя померти в бою. Яке щастя? Не треба мені такого щастя! Ти мені махорки дай, скільки душа моя потребує. Без махорки я не воїн, розтуди твою Гітлера, Герінга, Геббельса, Ріббентропа і весь світовий фашизм... Або горілки дають — сто грамів! Хіба це діло! Ти мені дай її раз на три дні, але щоб я почував. А тут мете, прости господи. Хоч би вже поранили чи чорти його маму знають. Ну, де ти тут, фашистська наволоч, де?

 Орлюк:

 — Вітре, вітре, солдатське щастя, заступи мене перед ворогом заметіллю своєю! Трудний і страшний повзу я до ненависної мети, так чи ні, так чи ні? Так! Посуваюсь точно. І взагалі — так, ні пера ні пуху... Приготуйсь! (Пошепки). За Батьківщину! Благословіть, мамо... Тихо...

 Кинувся Орлюк на вартового фашиста й беззвучно

 всадив ножа йому між лопатки. Метнулись гвардійці в Імлі й зникли в ворожих землянках. Завила хуга.

 А його матінка випроводжала, Випроводжала,научала;

 Ой ти мій синку, мій Іваночку, Поперед війська не вихвачуйся, Позаду війська не зоставайся. Держися війська та все середнього, Та за товариша за сердешного, А Іван матінки не послухався, —

 плакала в хуртовину Тетяна.

 — І добре зробив, — посміхнувся в думці сам до себе Демид. — Воювати — кров проливати.

 Поперед війська мечем махає, Мечем махав, січе, рубав!..

 — Отож. «А позад війська п'є та гуляє!» — прошепотів Демид, побачивши в сніжній віхолі всю проспівану картину.

 — Дозвольте доповісти, товаришу генерал армії!— сказав Орлюк, виринувши з темряви перед генералом Глазуновим. — Наказ виконано!

 — Добро. Ага, добро... А де Орлюк? — запитав генерал Глазунов, не відразу впізнавши Орлюка. — Ах, це ти, Орлюк?.. Ой-ой-ой-ой! Дайте йому вина!

 Орлюка, справді, важко