Повість полум'яних літ - Олександр Петрович Довженко

 — Признатися, не ходив.

 — Тож-то! Знав би, де раки зимують, писар! — сказав один немолодий уже поранений, тримаючи на грудях забинтовану руку, як немовля в білосніжних пелюшках.

 Поранені посміхнулися. Але багато кому було не до сміху. Вони неначе й досі перебували ще «там» і після важких трудів своїх лежали немічні, запорошені, змалілі, як поламані іграшки. Один пожовклий від болю солдат простогнав:

 — Яка там в біса краса? Пишуть казна-що! Ай!..

 — Так, — сказав кореспондент. — Але я про інше. Бо ж підвестися під вогнем на весь зріст — це безстрашність... це...

 — Яка безстрашність? Ану біжи підведися без страху!

 — Звичайно! Адже я так і пишу, що це подвиг. І в цьому краса! — посміхнувся кореспондент. — Весь світ вражений! Тільки ви цього не можете зрозуміти. Ви вже не можете дивитися на себе збоку.

 — Кажи-и.

 — Ну, гаразд, — сказав поранений з білосніжним немовлям. — Не можу дивитись на себе. Ну, от я їх бачу, вони такі ж самісінькі, як я. Що ви побачили на них гарного? Ну, покажіть мені хоч одного гарного! Хіба може бути краса в убивстві людей?

 — Чорт його зна, — сказав Орлюк, намотуючись на білосніжний бинт. — Я про себе можу сказати лише одне: скільки не ходжу в атаки, крім роздратування й злості, нічого не відчуваю. Волосся на голові мерзне. — Орлюк обернувся до журналіста. — Я розумію, чому деякі навіть сивіють. Замерзає волосся, язик не слухається, кам'яні баби вдавлюють вас у землю, а земля двигтить і ворушиться круг тебе, й тягне тебе, тягне. То як і підвестися з неї, коли ти при своєму розумі. Тоді настає така мить, що один якийсь з роти, не знаю вже, він там чи я, вискакує на прокльон усьому світу...

 — Точно.

 — Гітлеру собаці!

 — А-а-а!..

 — І вже не «ура» виходить, а не знати що! Ревище!

 — Точно.

 — А позаду вся Росія грізно на тебе: «Вперед! Чого прилип! Вставай!!! Не прогай секунди! Секунди не прогай!..» Ось картина. Чи ж не правда?

 — Правда, Орлюче, правда! — загув весь медсанбат.

 Орлюк стояв перед журналістом з піднятими на голову руками, з забинтованим голим торсом на тлі західного багрового сонця. Життєва снага його була такою дужою, що й під час важкого поранення, й тепер, втративши майже половину крові, він не знепритомнів, і тільки в найкритичніші моменти непритомність брала над ним гору, але й тоді, випорскуючи на волю з-під гніту болю, його мозок продовжував працювати з надмірною силою, несучи його бозна-куди, неначе степового коня, що зірвався з приколу.

 Це було в трете поранення під Сталінградом. Він упав з розгону в контратаці на земну кулю, і хоч куля вислизала з-під нього, він все-таки підвівся з закривавленим обличчям, але довше триматися на ногах не міг І знову впав, цього разу на великий, критий червоним сукном стіл, за яким товпились представники дружніх країн усього світу. Не ховаючи свого захоплення, вони зразу почали гучно аплодувати йому. Але він не зрозумів їх. Він ще не опам'ятався від оглушливого бойового грому й не розібрав, що то за люди — чи то журналісти, чи письменники, чи продавці, чи які інші персони світової історії, їх було багато. Вони були дуже різні, але всі однаковою мірою делікатні й винятково чемні.

 Деякі з них, як видно з погонів, перевдягнуті були в військові кофтинки, що надавало їм, однак, не войовничого, а, навпаки, якогось ніби жіночого вигляду, їх виразні лагідні очі світились розумом і цікавістю, а свіжовиголені щоки грали таким благодушним рум'янцем, що Орлюк, якому притаманна була, як уже згадувалось, прямолінійність і запальність навіть у нормальному стані, раптом знавіснів.

 Шматований нестерпним болем, закривавлений і брудний, він закричав, і важко, й голосно, й зло застогнав, і заговорив казна-що, а вони аплодували йому й навперебій записували кожен його стогін. Один з них знав російську мову й перекладав всю його фонограму на їх незрозумілу мову.

 — Джентльмени, він просто кричить. В нього кінчився шок.

 — Але що він кричить?

 — Він кричить: «Мамо, заберіть геть м'ясо».

 — М'ясо?

 — Яке м'ясо? Запитайте.

 — Що він має на увазі?

 — Йому не подобаються консерви?

 — Він лається, він вигукує брутальні лайки.

 — Ай! Ай! Ай!!!

 — Який хвацький хлопець!

 — Ай, ай! Заберіть геть банки! — кричав Орлюк, плюючи кров'ю.

 — Містер Іван, ви не кричіть, — лагідно сказав російською мовою дружній представник. — Джентльмени не повинні кричати. В цьому є певна частка похвальби. Ви можете бути смішним.

 — Виходь на війну!..

 — Містер Іван, ви не повинні так говорити.

 — Що він каже?

 — Він каже негарні речі. Він уже дорікає нам.

 — Но?

 — О! Він, без сумніву, дуже прямолінійний.

 — Виходь на війну!!! Растуди-перетуди!

 — Містер Іван, ваші слова надто декларативні, — сказав перекладач такою приємною й правильною російською мовою, немовби він народився в старому Петербурзі чи в Одесі. — Ви не повинні казати цього. Я хочу думати, що ви не простигли ще від вбивства цих фашистських молодчиків і тому такий збуджений. О, як ви повинні їх там колошматити!

 — Колошмачу, чорти б колошматили вашу маму! Ай!.. — задихався Орлюк. — Чого ти посміхаєшся? Я не розумію тебе!

 — Дозвольте, містер Іван, хто вас навчив ставитись до нас з таким упередженням? Адже ми ваші союзники. Ми поважаємо вас. Наш уряд поважає вас.

 — Наш уряд також поважає вас.

 — Ави?

 — А я ні.

 — Як — ні? Чому? Може, ви не зрозуміли запитання? Ви цілком свідомі себе?

 — Так.

 — То чому ж ви таке кажете?

 — Мене часто ранять... Ай... Я кажу, що кажуть всі наші солдати, живі! Ай!.. Ай!.. — застогнав Орлюк на своєму закривавленому ложі. — Я знаю, що ви думаєте!

 — Що він сказав?

 — Він сказав, що знає наші думки.

 — Слухайте, припиніть розмову! Він стомився.

 — Дозвольте...

 — Ви думаєте, нехай тече про всяк випадок, признавайтесь!

 — Що тече?

 — Кров моя!!

 — Містер Іван, ви не повинні так думати.

 — Мені боляче!!!

 — Але ми за це любимо вас. Ми любимо вас за жертви. Ми захоплені вашим героїзмусом. У нас кожна дитина захоплена! Тільки пам'ятайте, містер Іван, гітлерівські фашисти такі жорстокі, як і