Аероплани - Карлос Горостіса
Крісто. Що ж, гаразд. (По паузі.) Але ж як він грав, еге ж?
Пако (думає про щось інше). Що?
Пако. Авжеж. Тільки йому не щастило. Здається, в першій лізі він зіграв лише один-два матчі. Завжди був запасним…
Крісто. А й справді! З тими хлопцями, що грали в першому складі «Індепендьєнте», його не ставили. (Запально.) Ти пам’ятаєш їхній напад? Канавері, Лалін, Равасчино, Сеоане та Орсі. Ото були хлопці! (Зловтішно.) Ти їх пам’.ятаєш, га?
Пако (розуміючи, до чого той хилить). Що ти хочеш цим сказати? Звісно, пам’ятаю!
Крісто (з притиском). Як вони тебе зробили того разу!
Пако. Нехай так! Але то був єдиний раз за все моє життя, коли вони мене зробили! А як я тоді грав, га!
Крісто. Ха! А як фінтив той Покидьок Сеоане! Того дня ти мусив його вдарити, бо інакше…
Пако. Ні, стривай. Він тоді почав мені настирюватися. Він мав таку звичку: ставав перед тобою… рухав сідницями в один бік… ти туди… а він із м’ячем уже рветься в іншій. Він утнув таке зі мною двічі. На третій раз я, звісно, розсердився. І вдарив його.
Пако (з певною гордістю). Пхе! Не вперше і не востаннє.
Крісто. Тобі це подобалося? Щоб тебе боялися?
Пако. Пхе! Це мене потішало. (Сміється, потішений.) Пам’ятаєш того руденького миршавенького півзахисника зі «Спортіво Буенос-Айрес»? Як його звали?
Крісто (захоплюється спогадами, не знаючи, про що йдеться). Якого? Того кучерявого?
Пако. Еге ж, його. Хлопець гадав, буцімто він один на полі… навіть суддю намагався обійти.
Крісто. Так. Звісно, пам’ятаю. Як його звали, чорт забирай… У мене кепська пам’ять на імена… Здається, якось на С.
Пако. Байдуже, саме згадається.
Крісто. Авжеж, згадається.
Пако. Так от… Якось я був змушений його вдарити. Він отак фінтив по газону, туди-сюди… Що тут скажеш? Я був змушений його вдарити. Щоб він не видрючувався. І що він утнув? Пам’ятаєш? (Регоче.)
Пако (помирає від сміху). Ти не пам’ятаєш?
Крісто (заражається його настроєм, також помирає від сміху). Ні. Якби пам’ятав, то сказав би. І що ж він утнув?
Пако (обидва помирають від сміху й насилу можуть говорити). Пі… пі… (Не в змозі договорити.)
Крісто (не знати чому теж помирає від сміху). Ну, кажи, я хочу знати, чого сміюся.
Пако (переборює сміх). Пі… пі… пішов з поля. Ха- ха-ха!
Крісто (не йме віри, сміється). Пішов?… З поля?… Пішов?… Геть?
Пако. Так. Пішов з поля. Залишив свою команду вдесятьох. Сказав… ха-ха-ха!.. сказав: «Я проти цього більше не гратиму». І пішов. Ніхто не міг повірити. Бо хоч ми тоді не були професіоналами… але щоб отак взяти й піти з поля. Перед уболівальниками.
Крісто (вже серйозно). Мені також багато разів хотілося піти з поля.
Пако (теж поступово перестає сміятися). Бо ти був не з тих, що видрючуються.
Крісто. Мені подобалося грати. Але не так, як ти, тільки те й робити, що бити інших по ногах.
Пако. Е, ні. Не кажи цього. Я теж умів грати.
Крісто. Так. Поки перед тобою не опинявся хтось, хто грав краще за тебе.
Пако. Ну, то й що? Таке вже життя, що інколи мусиш когось ударити. Бо якщо ні…
Крісто. Звісно. А той «хтось» нехай потерпає. Як оце я, коли мені через таких типів, як ти, котрі не давали іншим грати, довелося кинути футбол… І ще багато чого.
Пако (вражений). Ти розумієш, що ти щойно мені сказав? І це після стількох років?
Крісто. Що ж, колись це мало статися. Я ніколи не казав тобі цього раніше… бо не хотів ламати нашу дружбу. А тепер… Тепер я можу це сказати.
Пако. Ага. Отже тепер тобі начхати, що наша дружба може зламатися?
Крісто. Ех, Галісійцю. Наша дружба може зламатися! Нашу дружбу вже не зламати. (Вони пильно дивляться один на одного, потім Пако йде до столика, сідає, бере кісточки доміно; Крісто — з цієї хвилини дуже стурбований — йде за ним, перш ніж сісти за столик, бурмоче) Саломоні.
Пако. Що?
Крісто. Саломоні. Той миршавенький півзахисник, який пішов з поля, бо ти його вдарив.
Пако. Авжеж. Саломоні! Точно! Ха! От бачиш? Саломоні! Я ж казав, що саме згадається. (Показує кісточку.) Дубль шість. Мій хід.
Крісто (ніяк не може заспокоїтися). Хулія завжди мені говорила: «Скажи Пако, все, як є; ви ж друзі. Ти мусиш йому сказати.» Але мені здавалося, що я не повинен цього тобі казати. Навіщо? Зрештою, якщо тобі подобалося бити по ногах… кожна людина така, як вона є, а іншому це може подобатися або не подобатися. Ти подобався мені і такий, от і все.
Пако. І ти мені подобався. Не лише тобі доводилося миритися з деякими речами. Я також розмовляв із Ньятою про тебе і казав їй: «Знаєш, я мирюся з тим, бо він гарний хлопець, якби не це…»
Крісто. І з чим це ти мусив миритися? Ну ж бо, кажи.
Пако. Сказати?
Крісто. Авжеж, кажи.
Пако. Гаразд. Багато з чим, але передусім із твоєю вірністю. Цього я Ньяті, звісно, не казав. Але через цю твою рису я найбільше потерпав. Ти ніколи не хотів завести якусь подружку. Тож я завжди мусив бути сам, а якщо дівчат було дві, доводилося шукати іншого приятеля. А ти ніколи не підтримував компанії. Завжди залишався вірним… завжди говорив про Хулію. Це мене дратувало.
Крісто (занурений у свої думки). Нам було добре вчотирьох.
Пако. Так, авжеж! Але все було надто по-сімейному. Вони були знайомі змалку, ми також. Така нудота! Тож не