Аероплани - Карлос Горостіса
(Пако не знає, що сказати, лише машинально повторює.)
Пако. Притулок для стариків. (Він нервується, робить кілька кроків, не може знайти якогось виходу, нарешті вибухає.) Притулок для стариків?! (Несподівано напосідає на Крісто.) Вони не можуть вчинити так із тобою! Не можуть! (Тицяє пальцем Крісто у груди.) Вони не можуть вчинити так із тобою, розумієш?! Ти працював усе життя! Змалку! Як негр! Цілими днями там, на тому поштамті! Цілими днями, хай там що, приклеював марки на поштові листівки! Раз, раз, раз! У тебе боліла рука! Чи ти забув? А сонячне світло? Коли ти бачив сонячне світло? Га? Цілими днями в тому підвалі! (Крісто боязко намагається щось сказати, але Пако його перериває.) Саме так! Ти все життя провів у тому підвалі і не заперечуй! (Крісто кориться, а Пако править своєї.) Я це добре знаю! Знаю, як ти працював! Я свідок усіх жертв, на які ти йшов! Авжеж! Ти йшов на жертви заради сім’ї, заради суспільства, заради країни… заради цілого світу! І вони не можуть запроторити тебе до… Розумієш? (Пако кричить, наче звинувачує його в чомусь, Крісто не знає, як реагувати. Нарешті обурення Пако сягає межі.) Ти мене чуєш чи ні? (Майже благально.) Я кажу, що вони не можуть вчинити так із тобою, Крісто!
Крісто (ледь чутно). А що ти хочеш, щоб я зробив? Я…
Пако (через силу). Що я хочу, щоб ти зробив?! Я хочу, щоб ти цього не дозволив! Хто ти зрештою такий? Га? Ну, кажи! Хто ти? (Вони дивляться один на одного, нарешті Пако припиняє опір і знову починає знервовано ходити туди-сюди, буркочучи.) Ха! Притулок для стариків! Нічого кращого не придумали! Ха! (По паузі, несподівано.) До біса притулок! (Знову напосідає на Крісто.) Ти житимеш тут, зі мною, і край!
Крісто. Ну ж бо, Пако. Тут ми теж не помістимося.
Пако (пригадує). Ага! Так ось чому ти сьогодні спитав… Але чому ти нічого мені не сказав? Хіба ти не знаєш, що я… Як це ти тут не помістишся? Я звільню для тебе місце і все. Цей дім поки що записаний на мене, то ж ти… Ти спатимеш у моєму ліжку! Щоправда з лівого боку. Я з Ньятою звик спати з правого. Іди-но сюди, зараз я покажу. (Бере його за руку, підводить, намагається відвести до спальні; Крісто опирається, вивільняється.)
Крісто. Облиш, Галісійцю, ти ж знаєш, що це неможливо!
Пако. Чому? Ти сновида? Ти розмовляєш уві сні?
Крісто. Годі тобі жартувати, Галісійцю! Ти чудово знаєш, що я не можу жити тут із вами, навіть якби хотів! Тож не треба про це, до того ж я… Я мушу йти! (Прямує до виходу, Пако заступає йому дорогу.)
Пако. Нікуди ти не підеш. (Вони стоять один навпроти одного; лунає телефонний дзвінок, Пако наміряється йти до апарата, але раптом наказує.) Візьми слухавку! (Крісто не звертає на нього уваги.) Ну ж бо, візьми слухавку! І якщо це мій син, скажи йому, що телефон зіпсований, чорт забирай (Крісто мовчки дивиться на нього. Пако говорить з ніжними нотками в голосі.) Ну ж бо, візьми слухавку! (Оскільки Крісто не знає, на що зважитися, Пако бере його за руку.) Візьми слухавку, нетямо! (Підводить Крісто до апарата, і той, хоч і знехотя, бере слухавку.)
Крісто: Алло… А! Як справи?… Так, Крістобаль… Так, зараз я передам йому слухавку. (Здивований Пако погрожує йому рукою, Крісто квапиться пояснити.) Це Фіто, нетямо.
Пако: А! (Бере слухавку.) Алло… Що скажеш, Фіто?… Так, стривай, тобі телефонувала дівчина… Ольга… і один патлань, Гойо. Я сказав їм, що ти залагоджуєш справи з паспортом… Тобі вже його дали? Чудово, вітаю… Мій? А навіщо мені паспорт?… Он як? А що я там робитиму? Ти йтимеш попереду й казатимеш: «Отой старий позаду зі мною, він несе мою гітару»? Коли я був у твоєму віці… якось я потрапив на одне весілля (Говорить повільно, наче разом зі спогадом йому до голови прийшла якась важлива думка, його голос робиться дедалі тихішим.)… з акордеоном у руках, уявляєш? Такий собі хлопець з акордеоном. Але зараз, в Іспанії, я… (Замовкає, стоїть нерухомо, думаючи про щось важливе, що спало йому на думку щойно. Дивиться на Крісто, зануреного в свої думки. Пако починає подобатися його ідея. Його очі блищать. Він забуває про телефон, поки той, не нагадує про себе.)… Що? Авжеж, я тут. (Бреше.)… Ні, просто погано чути… Гаразд, гаразд… приготувати тобі омлет?… Ти обідатимеш з Ольгою?… Перекажи їй від мене, що… снігом Москву забило… Ха, снігом, так. Вона зрозуміє, тільки не ревнуй… Гаразд, але ввечері приходь… Добре, бувай. (Кладе слухавку й замислюється. Розмірковує, а тим часом Крісто готовий іти, нервує. Пако навпаки посміхається, йому подобається щойно прийняте рішення, він тихенько наспівує.) «І снігом Москву забило…»
Крісто. Що ж, Пако, я… (Наміряється йти.)
Пако. Ні, поки що ні.
Крісто. Так, Пако. Я щось почуваюся зле, до того ж…
Пако. Ні. Я кажу, що Москву ще не забило снігом. Недавно там був сніг, узимку, коли у нас літо. А тепер тут осінь, а там весна. Отже поки що холод нам не страшний. (Збуджено ходить по кімнаті.) Холод нам не страшний, Крісто! Не страшний!
Пако (раптом бере його за руку). Ти пам’ятаєш той день, коли я прийшов від лікаря? Коли… в мене знайшли те, що знайшли?
Крісто. Звісно, пам’ятаю, адже…
Пако (перериває його). Так от, того дня… я відчув те, що, мабуть, усі відчувають у такій ситуації: світ наче перевернувся, мені бракувало повітря, серце вистрибувало з грудей… (По паузі відпускає руку Крісто, дивиться вперед.) Але потім я вийшов на вулицю. І пішов. Довкола було багато людей, адже я йшов центральним проспектом. Я дивився на них, мовби прощаючись. Скоро мене не буде серед них. А вони так само йтимуть там… Коли це раптом… (Сідає в крісло, Крісто теж сідає поруч із ним.)… пам’ятаю обличчя якоїсь дівчини, що проходила повз мене… вона подивилася на мене… і я почав бачити все по-іншому. Я маю на увазі, почав бачити все так, як
