Сватання на Гончарівці - Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

Уляна. Нема! пішла у різниці яловичини куповати; буде вечерю варити на те прокляте сватання. І я ж кажу: лучче б сьогодні, як паньматка вернеться, та й поговорили б або, може, і відшептали б її від Стецька; а то як рушники подаю, то й побоїться відкидатись, щоб не платити Кандзюбі безчестя за наругательство.

Скорик. Вота, а я ж у вас на што? Сєводні нікак не можу, дал слово, довжон сполнить, я на то присягу при-німал, щоб стоять і у слові, і у дєлі, а назад не отдаваться. А завтра другое дело, пасмотрим і на зорі, і што кому присниться. Может-таки, Осип Скорик што-небудь да знает-та. Уж он лі света не бачил? не учить єво. Развєдьот беду і не такую. Потерпіть до завтрьово. Авось!

Уляна. До завтрього? Може, мене завтра на столі побачите!

Алексий. Як тільки здумаю, що Уляна чіпляє хустку оттому навіженому Стецькові, то мене так трясця і трусить.

Стецько за кулисами поет.

О! бач, який іде!

Скорик. Жалко мнє вас, дєтушки! А по другой команде вот што: не только свету, што у вакнє; я й сам думал, што только его і єсть, што у нас; а как пашол па усєм гасударствам, так, батюшки! какой свет бальшой! Так і ви, не тужіть. Паіськай другой дєвки, кагда сяя не наша. Теперича пайду тавариша у старости ськать; а ти через час места дажидай меня на Лопанском мосту. Я тебе новой пароль скажу. (Уходит.)

Стецько (поет без музыки).

Бач, де вона! А я собі сидів, сидів, аж спати захотілося. І що робить, не знаю: чи іти додому, чи тут старостів дожидатись? Нікого і спитатись. Мати повіялась кудись, а

старий усе кликав мене на вольну, далі і захріп; там так здорово хропе, що аж хата труситься. А я поліз на полицю, та й намацав горіхи, та й трощу їх. Анумо, Уляно, цятатись! А кажи, чи ціт, чи лишка? От у жмені держу.

Уляна. Та піди собі геть! Ціт,– тільки відчепись.

Стецько (считает орехи). Так, відгадала. Оце один, Дііа їх, п'ять, десять, три, усі!

Алексий (ударив его по руке, выбивает орехи). А ти, бачу, і лічити не вмієш? Оттакий козак!

Стецько (оглянувшись и тут только увидев его). А ти чого тут, пробишака? Чого ти з моєю дівчиною стоїш? Чого дивишся на неї, та ще, може, і говориш з нею? Гляди, щоб я не дав тобі щипки! Геть відсіля, кажу тобі!

Алексий подходит к нему, а он пятится от него.

Цур тобі! Не заньмай мене, я тобі кажу! А то побачиш, що я тобі зроблю.

Алексий (все подступая к нему). Ану-ну! Що ти мені зробиш?

Стецько (отступая). Що зроблю? Ось побач; ось тільки хоч пальцем доторкнешся до мене, то як скажений закричу пробі! Ще дужче, чим тогді.

Алексий. Цур дурня, та масла грудка! Чуєш, я тобі кажу: не в'яжись до людей, то й я тебе не заньматиму.

Стецько. А до яких же я людей в'яжусь? А кажи, кажи!

Алексий. Чого ти в'яжешся до Уляни, йолопе? Вона за тебе не хоче.

Стецько (подобрав орехи, продолжает их грызть). Дарма.

Алексий. Вона каже: лучче їй з мосту та у воду.

Стецько. Дарма.

Алексий. Вона каже, що за тобою буде пропаща.

тецько. Дарма.

Алексий. Вона каже: лучче їй світ за очима піти, чим за тебе.

Стецько. Дарма.

Алексий. Вона каже: цур тобі, пек тобі, осина тобі, дурний, божевільний, навіжеиий, католиче, бузовіре…

Стецько. Дарма, дарма, дарма! Хоч ти мені що хоч кажи, а я тобі усе казатиму: дарма, затим що дарма. Хоч вона і не хоче, хоч вона плакатиме і вбиватиметься, хоч здохне, то мені дарма, аби б тільки пішла за мене.

Алексий. Що ти будеш з таким дурнем робити! Він усе своє товче. Ну, ще ласкою попрошу тебе: Павлович, Степанку, голубчику! Відкинься від Уляни, не заїдай їй віку, дай їй ще на світі пожити з ким другим, а не з тобою! Не бери її, я тобі спасибі скажу!

Стецько. Так і я ж тобі, братику, ласкою скажу, що я б тебе послухав, так що ж будеш робити з моїм батьком? Оженись, каже, дурню, таки оженись; та вже аж обрид мені з сим оженінням; так оце тільки затим я і женитися хочу.

Алексий. Та шукай собі другої дівчини; се вже не твоя і не хоче за тебе.

Стецько. Та де їх у урагової матері знайдеш? Вже я раз ходив з старостами; ходили по усьому Захаркову і усю Заїківку, і Москалівку виходили де хоч поганенька дівка була, усюди заходили, так ні одна не іде, як затялись.

Уляна. Чом же вони за такого парубка та не ідуть?

Стецько. Без сорому казка: кажуть, що дурний. «Дурний, цур йому!» – ось як кажуть. Се вже урагола мода стала, що усе за розумних хотять. Від сього і люди на світі переведуться. За дурних не ідуть, а розумних нігде узяти, от усі люди і повиздихають, а нових людей – тпррру! – нігде буде взяти!

Уляна. Та й я ж тим за тебе не хочу, що ти дурний, і тобі у вічі кажу.

Стецько (молча смотрел на нее быстро и долго, потом вдруг вскрикивает). Тю! на твою голову! Ти тільки сама кажеш; а мати каже, що я не зов'сім би то і дурний; так хто вас зна, хто з вас бреше. А там і дівка каже, батько каже, і мати каже, брати кажуть, сестри кажуть, що буцім я дурний, так вже нігде дітись!

Алексий. Оттак казали за-харківці, а як прийдеш свататись на Гончарівку, то й за-лопанці те ж скажуть.

Стецько. Матері трясця за-харківцям і за-лопанцям, коли так скажуть. А купці так не те кажуть.

Алексий. Хіба ж тебе і купці знають? Як же ти до них попав?

Стецько. Ось бач як. Послав раз батько,– та й близенький світ! – аж за Нетечу, а я й не потрапив, та й блукаю по вулицям, та розглядаю. А тут шусть на мене коні! Машталір як уріже мене у се плече кнутом, як гикне: паді! Я сюди; а мене другий по сьому плечу; я бачу, що непереливки: відсіля коні, відтіля пани, так я