«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко

«Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!»

І сказав їй усе, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

«Коли любиш мене, моє сонце ясне,

Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

А не любиш…  — урвав.  — Кого хочеш люби!

Ось тобі сей горіх! Що захочеш — роби!»

Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, —

Олександер не ждав її слова — пішов.

6

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?

Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

Не про те! Інший жар в її серці горить!

Інший бог там живе! Інший цар там царить.

Він мета її мрій, осолода очей,

Над усіх милий їй генерал Птолемей.

Хоч не любить її і холодний, як лід,

Вона рада свій вік дать за сам його вид.

«Вічно жить молодій, а без нього? О, ні!

Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!

Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!

А як ні, то мені краще в світі не буть».

Птолемея знайшла і дала йому плід,

І сказала, який в нім лежить заповіт.

А як ніч надійшла, вона тихо пішла,

Олександру в вино трути-зілля влила.

7

Занедужав король, важко стогне, кричить,

А Роксана при нім не ридає, мовчить.

Головами хитають старі лікарі,

І тривога, як ніч, залягла у дворі.

По всім краю йде вість, наче змора та сон,

І сумує весь край, і рида Вавілон.

Ось у строях, білилах, рум’янах ціла,

В Олександрів покій куртизана ввійшла.

«Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!

Ось від мене тобі чудодійний горіх!

Се богині є дар. Як з’їси те зерно,

Вічно жить тобі дасть вічно юним воно».

Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!

Від кого маєш плід сей? По правді скажи!»

Та дівча не дрожить, не спускає очей:

«Мені дав його твій генерал Птолемей».

8

Олександер у болях жорстоких лежав

І в руці своїй плід чудодійний держав.

«Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!

А життя — то борня! А любов — то брехня!

Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!

День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!

Не для нас, о богине, твій божеський дар!

Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.

Міліони людей можу вбить, погубить,

Та чи змушу кого мене вірно любить?

Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!

Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?

А без щастя, без віри й любові внутрі

Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!

Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!

Я в Нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!»

9

Серед болю в постелі підводиться цар,

І побожно цілує чудовний той дар,

І в тріскучий огонь із пахучих полін

Чудодійний горіх бистро кидає він.

І здалось, що вже біль не так люто палив,

Мовби в збурену кров охолоди налив.

Прояснів його ум, серце збулось химер,

А в опівніч саму Олександер умер.

Поеми

Іван Вишенський

Присвячую А. Кримському

І

Мов зелена піраміда

на хвилястім синім полі,

на рівнині лазуровій

велетенський ізмарагд, —

так облита дивним морем,

під безхмарим, теплим небом

зноситься, шумить, пишаєсь,

спить Афонськая гора.[9]

Спить? Та ні! Природа-мати

ненастанно тут працює,

ненастанно строїть, бавить

ту пестієчку свою.

Унизу, де з хвиль кипучих

гранітові сірі скали

гордо, просто вгору пнуться —

стіни, колоси, стовпи, —

там внизу музика дика

невгаває на хвилину,

б’ються хвилі о каміння,

бризка піни срібний вал.

А вверху хребти гірськії,

віковим покриті лісом,

вічну, тиху пісню грають

у задумі без кінця.

Та, проте, гора дрімає;

день і ніч пливе над нею

мов рожева легка хмара,

крику, гомону не чуть.

Хоч повзуть тут скрізь по горах

стежечки, немов гадюки,

то, проте, не оживляє

їх розмова, спів, ні сміх.

Хоч розсипані по горах,

по лісах, ярах і скелях,

по полянах пречудових

і оселі, і хатки, —

то, проте, тиша глибока

заляга на тих оселях

і лежить печать мовчання

на сотках старечих уст.

Скрізь тиша і скрізь мовчання,

сірий одяг, хід повільний,

і худі, понурі лиця,

непритомний, сонний вид.

Тричі лиш на день по горах

пролунає голос дзвонів,

мов проквилить над горою

стадо дивних лебедят.

Плачуть жалібно ті дзвони,

мов нарікання, докори

на людей, що замертвили

пречудовий сей куток.

Що гніздо думок високих,

школу поривів геройських,

пристань для орлів змінили

на сумну тюрму для душ.

ІІ

На Афоні дзвони дзвонять

у неділю по вечерні;

починає Прот великий,

окликаєсь Ватопед.

Далі зойкнув Есфігмену,

загудів