«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
Мов дитя, душа аскета
потонула в тому морі
тонів, фарб, у тім розкішнім
захваті — і він заснув.
VІ
День за днем минає рівно,
як на морі безбережнім
хвиля хвилю рівно гонить,
хмара хмару в небесах.
У своїй печері старець
знов на камені недвижно
спочиває, вперши очі
в лазуровий неба звід.
Втім — о диво! Щось живеє
ворухнулось! На незримій
нитці понад вхід печери
зі скали спускавсь павук.
Старець пильно, дух заперши,
придивлявся павукові,
мов його не бачив зроду,
мов се з того світу гість.
А павук собі швиденько
від верха до споду входу
нитку натягав, по нитці
зараз догори поліз.
І почав як стій снувати,
протягати, заплітати
ниточки, і швидко сітка
вхід яскині заплела.
Старець думав: «Висилає
ще, мабуть, своїх шпіонів
земнеє життя за мною,
хоче вислідить, мабуть,
чи ще де хоч павутинка
духу мойого не в’яже
з тим життям, аби за неї
потягти думки мої.
Сей павук, се, може, ворог,
що свою зрадливу сітку
заставля на мої мрії,
на думки мої й на зір».
І вже ось підняв він руку,
щоб зірвати павутину,
та нова шибнула думка
у старечій голові.
«Сім братів колись, тікавши
від поганської погоні,
схоронились у яскиню
і заснули твердо в ній.
А павук отак самісько
заснував весь хід яскині,
врятував їх від погоні,
спас для Божої хвали.
Тою сіткою закриті
спали ті брати в яскині
триста літ, аж поки Бог їх
на свідоцтво не позвав.
Збуджені Господнім словом,
стали свідками безсмертя,
свідками того, що в Бога
три століття — се момент.
Може, з Божого наказу
сей павук тут сіть мотає,
може, Бог мене на свідка
теж для Себе зберіга?»
Втім тихенько забриніла
павутина; чорна муха
замоталася в ту сітку,
стала сіпатись, пищать.
І павук прибіг щодуху
і давай мотати живо
павутину і в’язати
мусі крила і лапки.
То прискочить, муху вкусить,
то відскочить, знов мотає;
муха сіпаєсь щосили,
і тріпочесь, і пищить.
«Га, поганий кровопійце, —
мовив старець, — чи на те ти
аж мою найшов яскиню,
щоб і тут життя вбивать?»
І вже руку піднімає,
щоб розшарпать павутину,
увільнити бідну муху, —
та знов думка зупиня.
«Без Господнього хотіння
навіть мушка ся не згине;
Бог і сьому павукові
дав отсей його талан.
І яке ж я маю право
відбирать йому сю страву,
на котру він своїм робом
таки тяжко працював?»
І він став поклони класти
гаряче почав молиться,
та весь час він, молячися,
чув, як муха, мов дитя,
сіпалась у павутині,
і пищала, і квилила.
Серце в старця тріпоталось,
та рука не піднеслась.
VІІ
«Цілу ніч гуляв тут вітер,
скиглив по щербатих скелях,
вило море й кам’янії
стіни гризло і товкло.
Цілу ніч страшенний холод
проникав мене до кості,
і немов на Божім суді
я тремтів, зубами сік.
Я тремтів, у кут яскині
заховавшись, і тривога
проняла мене, й молитва
не ворушилась в душі.
І я чув себе безсильним,
бідним, хорим, одиноким,
мов дитя, сирітка кругла
без матусі, без вітця.
Бачилось, земля завмерла,
вимерли всі люди в світі,
я один лишивсь остатній
у страховищах отих.
Бачилось, і Бог у небі
вмер, один лиш чорний демон
тепер паном у вселенній
і гуляє, і реве.
І я був, мов та пилина,
згублена з порядку світу,
що про неї всім байдуже —
Богу, й людям, і чортам.
А тепер заблисло сонце,
щезли демони півночі,
уляглись вітри скажені,
теплотою подиха.
Теплота огріла тіло,
і душа воскресла в тілі,
віднайшла свойого Бога
і молитву віднайшла.
Що ж се за крутії дебрі,
у які мій ум заходить?
Сеї теплоти крихітка
в тілі душу виклика!
Так удар кресила іскру
викликає із креміня,
а ся іскра — се пожежа,
жар і блиск, тепло й життя.
Жар, життя, тепло і світло,
разом з тим і смерть, руїна,
і нове життя, й безсмертя —
се душа всесвітня — Бог.
Крихта теплоти і світла —
іскра в тілі, у мертвому
душу будить, без тієї
теплоти душі нема.
А в душі розводить ясність,
порив, віру — без тієї
теплоти немає віри,
ані ясності в душі.
А та віра творить чудо,
творить і найвище чудо
над всі чуда — творить Бога,
відкрива Його для нас.
Бог відкрився нам — от дивно!
Все він відкривався в днину,
у гарячім, теплім краю,
в світлі, в блискавці, в огні.
В реві вихру, в пітьмі ночі,
у ледах, снігах ціпущих
він не відкривавсь
