«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
Ігумен:
Чи немає в твоїм серпі
ще прихильності до світу
і прив’язання до рідних,
дум і бажань світових?
Чи навіки ти відрікся
всього, що відводить духа
від єдиного бажання
вічного спокою?
Старець:
Так.
Ігумен:
Чи обдумав ти всю важкість
самоти, безповоротність
отого життя в печері,
всі страховини спокус?
Чи обдумав ти всю гіркість
жалю, що явиться може,
каяття, що затроїти
може тут твій подвиг?
Старець:
Так.
Ігумен:
Будь же Бог благословенний,
що вітхнув тобі сю думку!
Най же Він тобі поможе
до кінця пройти сей шлях!
Дотепер ти між живими
був наш брат Іван Вишенський;
відтепер в житті земному
змазане ім’я твоє.
Так іди в свою дорогу!
Хрест, що маєш у долонях,
се тобі наш дар єдиний,
інших і не тра тобі.
Що потрібно для поживи
твому тілу, раз на тиждень
брат ключар на посторонку
спустить відсіля тобі.
Прощавай! Прийми від мене
сей остатній поцілунок,
і дай Бог нам пострічаться
швидко в ясності його!»
Цілував ігумен старця,
інші монахи потихо
цілували його руки,
поли сіряка його.
Потім два щонаймолодші
шнуром старця обв’язали
попід пахи, кінці шнура
в руки міцно приняли.
І перехрестився старець,
над безодню вийшов сміло,
сів і звільна став спускаться
у страшенную глибінь.
Вітер буйно дув від моря,
бороду його й волосся
розвівав, і він, притисши
хрест до себе, швидко щез.
V
«О, вітай, моя домівко,
тиха пристане по бурях,
до якої ненастанно
здавна-здавна я тужив!
Камінь тут довкола мене —
се тверда, незломна віра,
се мій дім і мій притулок,
подушка і накриття.
Хрест отсей — то мій товариш,
мій повірник; у дні смутку,
оборона від спокуси
і підпора в скону час.
Небо синє, що крізь отвір
загляда в мою печеру, —
се надія, що полине
у той шлях душа моя.
Сонце ясне, що при сході
на часок в мою домівку
сипле золото й порфіру, —
се великий Божий дух,
що в блаженнії хвилини
грішну, скорбну людську вдачу
ущасливлює безмірних
райських розкошів чуттям.
А те море лазурове,
що там гріється на сонці,
а внизу тут б’єсь о скали,
і хлюпочеться, й реве, —
се життя земного образ
ясний, тихий та принадний,
коли здалека дивиться,
а гіркий, страшний вблизу.
Се мій світ. Усе змінчиве
щезло геть. Затихли крики,
гомін бою життьового
тут мене не долетить.
Щезло все дрібне, болюще,
що чуття в душі ворушить
і увагу відвертає
від найвищого єства.
Полишилось лиш постійне,
супокійне і величне.
Про постійне і величне
думать тут, душе моя».
Так балакав сам до себе
у яскині своїй старець,
що ще вчора звавсь Вишенський,
а сьогодні вмер для всіх.
Так балакав не устами —
він устами вже давненько
відовчився промовляти,
тільки голос духа чув.
І в яскині у куточку
сів на камені, плечима
сперся о стіну холодну,
голову схилив униз.
Голова його могутня
на худій, жилястій шиї
гнулася сама вдолину,
мов на тичці той гарбуз.
Сперши бороду на груди,
впер він зір у одну точку
і сидів отак недвижно
довго-довго, наче спав.
Зразу все немов померкло
перед ним, і дрож пробігла
по худім, старечім тілі,
і зомліли змисли всі.
Потім мов теплом дихнуло,
і по тілі розлилося
щось солодке, м’яко-м’яко
попід шиєю пройшло.
І в душі мелькнула мати,
як його малим хлоп’ятком
попід шийку лоскотала,
ах, а він сміявсь, сміявсь!
Потім слух його прочнувся;
мов діамантова нитка,
тон якийсь потягся довгий —
любий, радісний такий!
І душа, мов той метелик,
десь летить за любим тоном;
та чимдалі тонів більше
і все дужчають вони.
Вже гармонія могутня
ллється синьою рікою,
і розкішні тони, бачся,
небо й землю обняли.
І пливе душа аскета
на гармонії величній,
мов на морських хвилях лебідь,
вверх гойдається, то вниз.
Поміж небом і землею
вверх, то вниз душа аскета
розколисана несеться
швидше, швидше, розкішніш!
І гармонія велична
робиться фіолетова,
далі синьо-лазурова,
далі пурпуром ярким.
Ось із хвиль тих пурпурових
стрілив промінь золотистий,
вибухнув вулкан огнистий,
ріки світла потекли.
Розлилось безмежне море
світла ясно-золотого,
і зелено-золотого,
й білого, неначе сніг.
Грають світляні каскади,
величезнії колеса
у всіх кольорах веселки
котяться по небесах.
І рука якась незрима
розпуска барвисті пасма,
розпуска могутні тони
з краю світу аж на край.
Розпускає, порядкує,
і збирає, і мішає —
мов калейдоскоп гігантський,
грає світ весь перед ним.
