Медея - Жан Ануй
(Замовк. Тиша. Згодом бурмотить Медея):
МЕДЕЯ: Щастя… (Знову мовчанка. Несподівано вона почала говорити непорушно, слабим покірним голосом): Ясоне, це так тяжко сказати, майже неможливо. Мені бракує голосу і я соромлюся… Коли б я тобі сказала, що я хочу ще раз з тобою попробувати жити — ти б повірив мені?
ЯСОН: Ні, Медеє.
МЕДЕЯ (по павзі): Ти маєш слушність. (Говорить беззвучним голосом): Так, отже ми вже про все поговорили, чи ж не так?
ЯСОН: Так.
МЕДЕЯ: Ти, ти закінчив. Ти обмитий уже, чистий. Можеш тепер іти. Прощавай, Ясоне.
ЯСОН: Прощавай, Медеє. Не можу тобі сказати: будь щасливою… Будь сама собою.
(Вийшов. Медея тихо говорить):
МЕДЕЯ: їхнє щастя… (Враз вона підводиться і гукає вслід зникаючому Ясонові):
Ясоне! Не йди так від мене. Оглянься! Клич будьщо собі на підмогу. Вагайся! Страждай! Ясоне, благаю тебе, одної хвилинки безпорадності! чи сумніву в твоїх очах досить, щоб усіх нас врятувати!.. (Біжить услід за ним, зупиняється, знову гукає):
Ясоне! Твоя правда, ти добрий, ти справедливий. Уся провина назавжди лягла на мені. Лиш хвилинку, одну єдину хвилинку ти повинен у цьому сумніватися. Оглянься! Можливо, я визволюсь.
(Втомлено опускаються її руки. Ясон уже далеко. Зміненим голосом вона гукає): Няню!
(Біля візка появилася Нянька).
МЕДЕЯ: Скоро настане день. Буди дітей, одягай їх, як на свято. Вони віднесуть дочці Креона весільний подарунок.
НЯНЬКА: Подарунок? Що ти маєш ще дарувати?
МЕДЕЯ: Дістань з моєї схованки чорну скриньку, яку я взяла з Колхіди.
НЯНЬКА: Ти ж заборонила доторкатися до неї. Навіть Ясон про неї не смів нічого знати.
МЕДЕЯ: Дістань, стара, без зайвих розмов. Я не маю часу тепер вислухувати тебе. Все мусить відбутися в страшнім поспіху. Дай скриньку і проведи їх аж до міста. Хай питають дороги до палацу короля. Прийшовши, хай скажуть Креонові, що це подарунок нареченій від їхньої матері… Хай віддадуть скриньку і вертаються назад. У цій скриньці лежить золотий серпанок і діадема, які залишились мені від нашого родинного скарбу. Діти не сміють відкривати скриньки. (Стара вагається. Раптом Медея крикнула на неї диким голосом): Роби, що кажу!
(Стара зникає. Пізніше мовчазно виходить з дітьми і йде геть).
МЕДЕЯ (сама): Зараз, Медеє, зараз ти будь собою. О, болю! Ти великий, гарячий звірю, що повзеш по мені, візьми мене. Сьогодні я тобі належу, я твоя жінка, розшматуй мене, палай у мені, закрий мої уста своїм задушливим подихом. Нарешті я живу. Я страждаю і я ненавиджу. Ось моє весілля. Лише заради цієї ночі я до цього часу жила.
О, ти, ноче, обтяжена ноче, повна задушних криків і повна боротьби, шепотлива ноче, що розповідаєш мені про всіх звірів, які переслідують одні одних, беруть, убивають, ноче, прошу, зачекай ще, не кінчайся так хутко, не переходь у день… А ви, незчисленні звірі кругом мене, ви, невинні, страшенні, душогубні істоти цього степу. Хоч люди не відчувають вас і називають цей велетенський шепіт тихого парування і вбивства «спюкійною ніччю». Але ж я, я відчуваю вас, я чую вас уперше цієї ночі, чую в глибинах вод, поміж травами, на деревах і під землею. Однакова кров тече по наших жилах. Кровожерні звірі цієї ночі, Медея такий же звір, як ви, вона так само хоче жити і вбивати. І на всьому цьому темному просторі в ту ж саму годину мільйони звірів душать один одного. Ви, незчисленно багато звірів, Медея живе серед вас, кориться вашим наказам і віддається вашому родові. Я викрикую ваші загадкові кличі, як і ви, я не хочу досліджувати, а слухаюсь темного наказу. Я переступаю слабе світло. Звірі, я ваша. Все, що полює і вбиває цієї ночі — це Медея.
НЯНЬКА (раптом вривається): Медеє! Діти дійшли до палацу і великий гамір зчинився у місті. Я не знаю, що за злочинство трапилось, але ним уже наповнилось повітря. Запрягаймо коня! Тікаймо! Хутчій через кордон!
МЕДЕЯ: Я буду втікати? Коли б я навіть далеко звідси від’їхала, я б повернулася, щоб повтішатися таким видовищем.
НЯНЬКА: Що за видовище?
(Вбігає хлопець).
ХЛОПЕЦЬ: Все втрачено. Королівство, держава — все згинуло. Король і його дочка мертві.
МЕДЕЯ: Так швидко померли? Як же це трапилось?
ХЛОПЕЦЬ: До палацу прийшло двоє дітей і принесли з собою подарунок для Кревси. Це була чорна скринька, в якій лежали багатооздоблений серпанок і дорогоцінна діядема. Але тільки-но Кревса доторкнулася цінностей, бажаючи, як кожна цікава дівчина, приміряти прикрасу перед люстром, вона враз змінилася на кольорі, впала на підлогу і спотворена болем корчилась від неймовірних мук.
МЕДЕЯ (кричить): Вона бридка була? Бридка, як сама смерть? Чи так?
ХЛОПЕЦЬ: Креон кинувся до неї. Він хотів її підвести і вирвати в неї з рук серпанок і золотий обідок, що умертвили її. Але лише торкнувся до них, як вмить поблід. Хвилинку він завагався, з відблисками жаху в очах, потім повалився на землю, ревучи від болю. Тепер вони лежать одне біля одного. Ніхто не наважиться до них наближатися. Але говорять, що ти їм ту отруту підіслала. Чоловіки схопили дрючки й ножі та йдуть сюди, щоб перед оцим візком покінчити з тобою. Я побіг наперед. Вони не дадуть тобі часу виправдатись. Тікай, Медеє!
МЕДЕЯ (кричить): Ні! (Гукає вслід вибігаючому хлопцеві): Дякую, хлопче, вдруге, дякую тобі. Тікай звідси! Краще мене не знати. Не кажи людям Креона, що ти мене знав. Але про все згадай, як постарієшся. На старість можеш оповідати стару бувальщину. (Повертається до Няньки): Візьми свій ніж-, Няню, і забий коня. Нічого не сміє залишитись від Медеї. Розклади в’язку хмизу під нашим візком, як колись у Колхіді, ми розведемо тут дружній вогонь. Іди!
НЯНЬКА: Куди ти хочеш мене завести?
МЕДЕЯ: Ти ж знаєш, куди. Смерть — легка смерть. Слідуй за мною, стара, ти все побачиш. Тоді тобі не треба більш горювати і волочити свої старечі зболілі кості. Тоді ти нарешті зможеш відпочити — матимеш безконечну неділю.
НЯНЬКА (голосячи, відбігає від неї): Я не хочу, Медее! Я хочу жити!..
МЕДЕЯ: Стара, як довго ти втікатимеш від смерти?
(Вбігають діти і з жаху ховаються між вбрання Медеї).
А, ви вже тут? Ви боїтесь гамору? Скоро все затихне — затихнуть і ці репетуючі
