Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Мріють образи прозорі,
Мов в ліхтарні чарівній.
Розступіться! Страшно!
Х л о п е ц ь - в і з н и к
Стій!
Стійте, коні полум'яні,
Ви ж завжди вузді слухняні, —
Враз замріть, коли спиняю,
Вітром мчіть, коли торкаю —
Тут же треба нам спиниться:
Вколо нас товпа тісниться;
Всі дивують-подивляють…
Ну ж, герольде, всі чекають!
Перш ніж зникнем в млі прозорій,
Розкажи народу, хто ми;
Ти вже звик до алегорій, —
Певно, й ми тобі відомі.
Г е р о л ь д
Не зумію вас назвати;
Може, скажеш змалювати?
Х л о п е ц ь - в і з н и к
Ну, малюй!
Г е р о л ь д
Ти ось який:
Свіжий, гарний, молодий,
Ти ще зовсім хлоп'я, але байдуже —
Жінкам уже подобаєшся дуже
І виростеш — я не скажу: розпусник,
А неабиякий спокусник.
Х л о п е ц ь - в і з н и к
Це добре! Далі промовляй
І загадку веселу розгадай.
Г е р о л ь д
Блискучий зір і кучері чорняві,
В них самоцвіти аж горять!
А з пліч спадають аж до п'ят
Одіння пишні та яскраві,
Червцем і злотом миготять!
Тендітний — дівчина, та й годі!
А сам — хоч зараз до дівчат;
Вже можеш з ними при нагоді
Кохання азбуку вивчать.
Х л о п е ц ь - в і з н и к
А хто ж це гордий, ясношатий
На троні в повозі пиша?
Г е р о л ь д
То ніби цар якийсь багатий;
Все є, чого бажа душа!
Та він ласкавий, щедровитий
І знай глядить: кому б ще дать?
Йому миліш дари дарити,
Аніж багатствами владать.
Х л о п е ц ь - в і з н и к
Так малювати не пристало, —
Ти нам сказав занадто мало.
Г е р о л ь д
Бо ж трудно змалювати це
Шляхетно-сяюче лице,
Рум'яні щоки, губи повні,
Тюрбан, оздоби в нім коштовні,
Зі злота витканий хітон!
Я впізнаю царську поставу —
Спокійну, гідну й величаву.
Х л о п е ц ь - в і з н и к
Це — бог багатства, це Плутон[143]!
Із ним давно бажав зустрітись
Ваш володар, тож веселітесь!
Г е р о л ь д
Скажи ж тепер про себе, хто ти й що ти?
Х л о п е ц ь - в і з н и к
Хто я? Поет. Поезії щедроти
Я розсипаю тут і там —
І багатію з того сам.
Багатством я Плутону рівен;
Чого не має при дворі він,
Те я даю; завжди поет
Живить і скрашує бенкет.
Г е р о л ь д
Та на словах ти молодець,
А докажи, що ти митець!
Х л о п е ц ь - в і з н и к
Ось гляньте: пальцями лиш лясну,
І все кругом засяє ясно.
Ось перлів сиплеться разок,
(хрускоче пальцями)
Ось нате перснів, сережок,
Зап'ястя з золота ловіте,
Хапайте срібло, самоцвіти,
Та й вогники пускаю вам,
Чи займуться — не знаю й сам.
Г е р о л ь д
I люди ринули юрбою,
Нема дарителю одбою!
Клейноди сипле, як вві сні,
І все хапають навісні…
Та схаменіться ж, добрі люди,
Хіба не бачите облуди?
Та це ж примарні все дари,
Хоч їх бери, хоч не бери.
Той думає, що скарб піймає,
Аж гульк — метелика тримає;
А той схопив намист разки —
Із них вродилися жуки;
Бідаха з серця кинув їх,
Вони ж гудуть кругом на сміх…
Наобіцяв ти злота тиск,
А дав не злото, тільки блиск!
Х л о п е ц ь - в і з н и к
Хоч маски ти толкуєш якнайліпше,
А не спромігсь у річ заглянуть глибше,
Бо не герольдові збагнуть
Позверхніх явищ дійсну суть.
Та не люблю я ворожнечі;
Володарю! Тепер до тебе речі.
(Звертаючись до Плутона).
Чи не довірив ти мені
Ці коні — вихри вогняні?
Чи ж не керую завше ними
Я за вказівками твоїми?
Чи ж мій шалено-бистрий літ
Не дав тобі пальмових віт?
Чи ж я не став ув обороні
Твоєї слави до борні?
Чи ж не завдячуєш мені
Ті лаври, що твої вінчають скроні?
П л у т о н
Ти свідчення від мене хочеш? Слухай,
Що я скажу: ти дух від мого духа;
Мені до послуг ти стоїш,
Хоч сам од мене багатіш;
Отой вінок, що я від тебе маю,
Я над усі корони поважаю,
І мовлю я перед усіми:
Поете, ти єси мій син любимий.
Х л о п е ц ь - в і з н и к
(до натовпу)
Свої найкращії дари
Розсипав рясно я згори;
То тут, то там на голові
Іскрини жевріють живі;
Літають вогники блудні,
Де затримаються, де й ні;
Лиш де-не-де ярке, ясне
На хвилю сяйво спалахне;
Та найчастіше та краса
Ще не помічена згаса.
Г о м і н ж і н о к
А хто сидить там у задку?
Ви бачили мару таку?
Худий-худющий, мов сто днів
Нічого він не пив, не їв;
Коли поганця і вщипнуть,
Не заболить йому, мабуть.
Х у д и й
