Аероплани - Карлос Горостіса

Пако. Зараз теж трапляються гарні пісні. Вони несхожі на наші, але непогані.

Крісто. Для тих, кому це подобається. Ти ба, запросили до Іспанії, щоб таке слухати! (З цікавістю.) Отже вони їдуть на двадцять два дні?

Пако. Що? Так, авжеж. Це якщо там, на місці, з ними не укладуть якийсь контракт. З артистами відомо лише, коли вони від’їжджають, та й то не завжди. А от коли повернуться, ніколи не знаєш.

Крісто (править своєї). З одного боку, ти, звичайно, сумуватимеш за ним…

Пако (перериває його). Годі, ти вже це казав. Здається, ти от-от заплачеш.

Крісто (дивиться на нього, по паузі). Чому ти не даєш мені закінчити?

Пако. Закінчити що?

Крісто. Говорити.

Пако. А ти хіба не закінчив?

Крісто. Ні.

Пако. Що ж, тоді кажи.

Крісто. Знаєш… (Починає спочатку.) Як я вже говорив, з одного боку ти, звичайно, сумуватимеш за ним…

Пако (знову перериває його). Ти вже втретє це кажеш.

Крісто (рішуче). Ти даси мені говорити? Я говорив, що ти сумуватимеш за ним… але в той же час в домі настане спокій! Ось що я хотів сказати!

Пако. А чого це в домі настане спокій?

Крісто. Бо через них стільки шуму! Ти це сам сказав!

Пако (пильно дивиться на нього). Авжеж. Я це сам сказав.

Крісто. Ну, от. Я хотів сказати те саме: я згоден з тобою.

Пако. Вибач, але люди говорять, аби щось додати. Повторюють кимось сказане папуги.

Крісто. Ось бачиш?!

Пако. Що?

Крісто. Це не я нервую сьогодні вранці. Це ти. А все тому, що ти не пішов за результатом.

Пако (нерухоміє, пильно дивиться на нього). Тобі таки вдалося мене розсердити. Зрештою я вижену тебе та ще й дам копняка.

Крісто (підводиться, стає спиною до Пако, нахиляється). Дай!

Пако («поблажливо»). Пообіцяй, що більше не будеш.

Крісто. Я нічого не обіцятиму. Дай!

Пако. Я тебе вдарю!

Крісто. Ну, то вдар, ну ж бо!

Пако (по паузі, рішуче). Пхе… Ось ціна твоїм обіцянкам. (Іде, наспівуючи.) «Сьогодні обіцянка, а завтра зрада…»

Крісто (дослухавши до кінця). А він не бере тебе з собою?

Пако. Хто?

Крісто. Фіто. Він не бере тебе до Іспанії зі своїм гуртом?

Пако. Чого б це він мав мене брати?

Крісто. Як співака. Якби він тебе послухав, то неодмінно взяв би. (Сміється.)

Пако (серйозно). Ні. Він мене слухав. Але ми не дійшли згоди — вони мало платять.

(Цього разу сміється він, голосно, дошкульно. Крі- сто терпить, а тоді повертається до теми, що його вочевидь цікавить.)

Крісто. А стосовно того, що в домі настане спокій… Не знаю. Ти будеш сам у цьому домі… Він не надто великий, але сам… Звісно, ти скучиш за шумом, як ти кажеш.

Пако (з деякою прикрістю). Я не буду сам.

Крісто (здивовано). Як це?

Пако. Зі мною буде вся родина.

Крісто. Твій син?

Пако. Так, і не лише він. І моя невістка також, певна річ. А ще її незаміжня сестра. Вся родина.

Крісто (розчаровано). Справді? То вони більше не житимуть там, де їхня крамничка?

Пако. Вони зроблять там супермаркет. Розширять. Повалять стіни… Звідки мені знати. І переїдуть жити сюди.

Крісто (намагається приховати розчарування). Ти ба… як усе змінюється!

Пако. Ха! Уявляєш, якби мій старий це побачив? Замість його крамнички — супермаркет «Дон Хусто»! Ха!

Крісто (дещо визивно). Ще невідомо, чи це йому б сподобалося. Твій старий був скромною людиною.

Пако. Авжеж. Але кому не сподобається побачити своє ім’я отак, на вивісці… Гадаю, він би помер від щастя.

Крісто (по паузі, допитується). І через це вони переїздять сюди? Але ж вони могли б переїхати в інше місце. Приміром, винайняти якесь житло. Гроші у них є. Я так вважаю.

Пако. Вони кажуть, це задля того, щоб я не жив сам. Мовляв, після операції і в моєму віці… Ну, сам знаєш.

Крісто. Ага. (Похмуро.) Цього ти мені теж не розповідав.

Пако. Це також було вирішено вчора. Чи позавчора.

Крісто. Ти мені не розповідав, бо тобі це не подобається.

Пако. Як мені може не подобатися жити разом із сином… І невісткою… і її незаміжньою сестрою… і Тіто!..

Крісто. Тіто? Хто такий цей Тіто?

Пако. Кіт.

Крісто. Ага! Тобі б усе жартувати! Мабуть, у глибині душі тобі це подобається.

Пако. Що подобається?

Крісто. Жити великою компанією.

Пако. Жити великою компанією? Так.

Крісто. Слухай, Пако. (Сперечливо.) Поговорімо серйозно?

Пако (сперечливо). Навіщо?

Крісто. Бог дає хліб беззубим. (Робить кілька кроків.)

Пако. Що ти хочеш цим сказати?

Крісто. Нічого. (Тримаючись за живіт — йому, вочевидь, боляче — робить кілька кроків; Пако спостерігає за ним.)

Пако. Ось бачиш? Ти також шкутильгаєш.

Крісто. Ні. Чого б це я мав шкутильгати? Це виразка.

Пако. Ну, то й що? Я шкутильгаю на ногу. Ти шкутильгаєш на виразку. Але що ти мав на увазі… (Телефонний дзвінок перериває його; Пако, поки йде до апарата, договорює)… коли сказав, що Бог дає хліб