«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Зверніть увагу: яке віртуозне володіння словом! Ці рядки написані терциною (трирядкова строфа з особливою схемою римування). А ще Франко — майстер поетичної форми вдавався до дистиху, секстини, сонету, октави…
«Сікстинська мадонна» — сонет, присвячений славетній картині Рафаеля. На ній зображена Богородиця з маленьким Ісусом Христом на руках, яка босоніж простує по хмарах. Її погляд незбагненний — в ньому і доброта, і любов, і смуток. Неперевершене творіння італійського художника епохи Відродження зачарувало І. Франка — він називав його божественним. І не лише через біблійну тематику, а й геніальне виконання твору:
Так, ти богиня! Мати, райське роже,
О глянь на мене з свої висоти!
Бач, я що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.
Вічна таємниця творчості, невмирущість мистецьких архітворів — ще один важливий мотив збірки «З вершин і низин»…
Серед Франкових книжок на особливу любов читачів здобулася збірка інтимної лірики «Зів’яле листя» (1896). Автор визначив її жанр як «лірична драма», бо вона — своєрідна драма на три дії, в якій розгортається історія нещасливого кохання. Композиційно книжка складається з трьох розділів — «жмутків» поезій.
Від «жмутка» до «жмутка» почуття ліричного героя зароджуються, розвиваються, зазнають випробувань… Вони, ніби листва колись квітучого саду, в’януть й опадають — тож назва збірки символічна.
Ліричний герой «Зів’ялого листя» великою мірою автобіографічний, однак не тотожній автору. Недаремно у передмові до другого видання автор писав, що його книжка постала внаслідок прочитання щоденника якогось самовбивці: «Герой отсих віршів … раз у своїм житті здобувся на рішучий крок і пустив собі кульку в лоб…» Така літературна містифікація була відповіддю охочим шукати у збірці насамперед штрихи особистого життя митця. Хоч, безперечно, вони є, і про це варто сказати детальніше.
У житті І. Франка були жінки, які сколихнули його душу, пробудили кохання; з ними він пізнав радісні хвилини надій і гіркоту прощань. Такі миті — багатство людини, а для поета це — ще й… матеріал, з якого постають дивовижні, видобуті з власного серця образи. І ці образи стають близькими і зрозумілими багатьом-багатьом читачам.
«Тричі мені являлася любов…» — сказав поет. Кого ж любив і кого згадав він у цьому вірші та й загалом у «Зів’ялому листі»?
Першим і найбільшим його коханням була попівна Ольга Рошкевич. І. Франко тоді ще був гімназистом і ввійшов у дім Рошкевичів як репетитор Ольжиного брата Ярослава, з яким ще й потоваришував. Він просив руки Ольги — і одержав згоду. Проте їхнє подружнє щастя не склалося, бо нареченого заарештували «за соціалізм», а для родини священика це була надто компрометуюча обставина…
Безмежнеє поле в сніжному завою,
Ох, дай мені обширу й волі!
Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною
І в серці нестерпнії болі.
Неси ж мене, коню, по чистому полю,
Як вихор, що тутка гуляє,
А чень, утечу я від лютого болю,
Що серце моє розриває.
(«Безмежнеє поле в сніжному завою…»)
Ці романтичні рядки — згусток переболеного і перемученого, що довелося пережити їх автору. Ольга теж пронесла свої почуття до нього через усе життя. Вона вийшла заміж за іншого, та щастя в шлюбі не зазнала… «Несміла, як лілея біла», «мов метелик», «невинна, як дитина» — такою постає Ольга Рошкевич у поезії «Тричі мені являлася любов…»
Друге кохання І. Франка — полька, народна вчителька зі Станіславова Юзефа Дзвонковська. «Гордая княгиня», «тиха та сумна», «таємна й недоступна, мов святиня», вона трохи гордувала ним, не відповідала взаємністю на його впадання. Доля відміряла Юзі лише тридцять років: вона хворіла на туберкульоз…
Її образ постає в поезії «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» (цей твір А. Кос-Анатольський поклав на музику — вийшов чарівний романс):
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?
Чом твої устонька — тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Автор використовує антитезу: протиставляє зовнішній привабливості дівчини її жорстоке серце.
Нарешті Целіна Журовська — за чоловіком Зигмунтовська — шлюбна, ефектно красива і меркантильна міщанка. Вона байдуже ставилася до Франкових віршів, та ще й написаних ненависною їй «руською» мовою. І. Франко знаходив у ній щось демонічне: «женщина чи звір», «сфінкс», «мара».
Ці панни такі різні, проте в однім однакові — вони полонили Франкове серце, надихнули писати про Жінку. Д. Павличко з цього приводу сказав: «Знаємо три його любові… та все ж перебуваємо в зачаклованому стані й бачимо лише одну. Така сила майстерності Франкової, що перед нами не три особи, а три силуети однієї й тієї ж постаті…» Бо автор «Зів’ялого листя» не пише про пережите документально — він творчо переосмислює його, перепускає через художню уяву.
Тогочасна критика, зокрема В. Щурат, віднесла збірку «Зів’яле листя» до перших проявів декадансу в українській поезії. Для довідки: декаданс — іншомовне слово, яке в перекладі означає занепадництво. Декаденти заперечували «міщанську мораль», були переконані в загибелі попередньої культури, сповідували ідею «чистого мистецтва», естетизували пороки. У їхніх творах домінують настрої втоми і відчаю, безнадійного песимізму.
Тож І. Франко рішуче спростував Щуратову оцінку «Зів’ялого листя»:
Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне підшукав та вчене,
І Русі возвістив: «Ось декадент!»
Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга —
Се лиш тому, що склалось так життя:
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття…
(«Декадент»)
Так, І. Франко, як і кожна людина, мав хвилини розпачу, любив, страждав — хіба ж можна ненастанно «добувати, Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі»?.. А «надія, воля, радісне чуття» потужною «нутою» знову зазвучали у збірці «Мій Ізмарагд» (1898).
Передовсім пояснимо її назву. «Ізмарагдами» у давньому письменстві називали збірники статей і притч повчально-розповідного характеру, в яких розтлумачувалися питання християнської моралі та повсякденного життя. При цьому використовувалися твори отців церкви, книжників: Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Василія Великого, Феодосія Печерського, Кирила Туровського та