«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
І тоді, у 1894 р., І. Франко, що мав у своєму образі «щось енергічне, уперте», теж вистояв — започаткував журнал «Житє і слово». Переглядаючи сторінки цього видання за різні роки (1894–1897 рр.), пересвідчуємося: стрижневою думкою в ньому була національна ідея, а водночас переконання в розімкненості української культури у світ загальнолюдських цінностей і надбань. Франко-редактор, наділений непересічними організаторськими здібностями, залучив до співпраці з «Житє і слово» А. Кримського, М. Драгоманова, Лесю Українку, М. Коцюбинського та чимало інших талановитих людей. Тут друкувалися і його літературні, науково-публіцистичні твори, переклади.
А пише він на межі ХІХ — XX ст. багато: три поетичні збірки «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900); повість «Перехресні стежки» (1900); драму «Украдене щастя» (1893). Причому вихід збірки «Мій Ізмарагд» здійснювався коштом шкільної молоді і припав на ювілейний рік: у 1898 р. у Галичині відзначали 25-річчя літературної діяльності І. Франка. Його геній здавався невичерпним: 1905 р. — поема «Мойсей»; 1906 р. — поетична збірка «Semper tіro»… І. Драч про щедрість Франкового дару сказав: «Невпрогорт цього слова…»
Таку титанічну працю не можна було не визнавати. Прикметно, що для російського словника Ф. Брокгауза та І. Єфрона статтю «Южнорусская литература» було замовлено саме І. Франку. У 1906 р. Харківський університет присудив йому почесний ступінь доктора російської словесності. У 1913 р. українська громадськість розпочала святкувати сорокаліття літературної діяльності письменника, проте відбулися не всі святкові заходи: завадила Перша світова війна…
І. Франко ніколи не мав аж дуже міцного здоров’я, а в 1908 р. його стан значно погіршився. Однак навіть паралізований, у хвилини фізичного полегшення він працював, переймався громадськими справами. Так, він радів утворенню легіону Українських січових стрільців, до якого вступив його син Петро.
Навесні 1916 р., коли йому стало зовсім зле, переїхав до власного будинку у Львові. Склав заповіт: свій найбільший нажитий скарб — рукописи і бібліотеку — заповів Науковому товариству імені Т. Г. Шевченка. А 28 травня 1916 р. його не стало…
На Личаківському цвинтарі у Львові є могила, на якій споруджений пам’ятник — бронзовий Каменяр із піднесеним кайлом у дужій руці. Тут похований Іван Франко.
Літературна спадщина І. Франка багатюща і в тематичному, і в ідейному, і жанровому планах. Він писав про суспільне життя («З вершин і низин») і кохання («Зів’яле листя»), на сюжети далекого минулого («Захар Беркут») і його сучасності («Перехресні стежки»); писав не лише для дорослого читача, а й дітей («Коли ще звірі говорили»).
І. Франко заявив про себе як поет могутнього таланту збіркою громадянської лірики «З вершин і низин» (1887). Вона вийшла в часи, коли в Європі вже відбуяла «весна народів» 1848 р., принісши галичанам хвилю національного самоусвідомлення, ідентифікації з наддніпрянськими українцями. Її лейтмотив — оптимістичне переживання змін у світі, ствердження вічності Духу народу, всеперемагаючої сили науки і поступу. Цей провідний, наскрізний мотив сконденсовано висловлений у поезії «Гімн» («Вічний революціонер»):
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пітьмі поля,
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?
Твір завершується риторичним запитанням: митець був певен у невідворотності докорінного оновлення світу, передчував його як благодатну грозу, що зросить спраглу землю, принесе очищення народам, яких «тайна дрож пронимає» в очікуванні «щасливої зміни».
Поезії «Гримить! Благодатна пора наступає…» (а саме з цієї поезії взяті останні цитати), «Гріє сонечко!», «Земле, моя всеплодющая мати…», «Vіvere memento!» належать до циклу «Веснянки». Як відомо, так називаються народні календарно-обрядові пісні, що виконували наші предки, радісно зустрічаючи весну. Франкові веснянки теж сповнені радісного, піднесеного настрою, бо суспільство, як відчуває митець, переживає могутнє пробудження до нового життя. Ліричний герой цих поезій — не з тих, чия «хата скраю», для кого «своя сорочка ближча до тіла», це справжній небайдужий громадянин своєї Вітчизни.
Поет вірить: неминуче впадуть тиранії — і, як сказав П. Грабовський, людиною стане чоловік. Так, І Франко був вимогливим не тільки до себе, а й до своїх сучасників — спонукав їх, мов орачів ниви, до праці, активного чину:
Встань, орачу, встань!
Сій в щасливий час золоте зерно!
(«Гріє сонечко!»)
Бо самовідданості, праці до самозречення чекає всеплодющая мати-земля.
Збірка «З вершин і низин» засвідчила чітку позицію автора в національному питанні — він був борцем за українську незалежність. Недаремно один із циклів у його книжці називається «Україна». Тут уміщені твори «Розвивайся ти, високий дубе…», «Не пора», які годі шукати у виданнях радянських часів. А от січові стрільці йшли на бій за Україну з піснею, що стала тоді національним гімном:
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
(«Не пора»)
У творі «Розвивайся ти, високий дубе…» він звертався до «українських людей» «від Кубані аж до Сяну-річки» із закликом «уставаймо, єднаймося». Воскресіння України, на думку поета, прийде за умови братерства та щирих трудів, які слід докласти «дітям нещасливим, блудним сиротятам», що віками перебувають «в сусід на услузі».
Центральним образом твору є дуб, який в українському фольклорі символізує силу, незламність, довголіття. І саме такою, віковічною і непереможною, бачить свою Батьківщину автор поезії «Розвивайся ти, високий дубе…»
Думка про велике майбутнє України не полишала І. Франка ніколи. Така певність висловлена у поемі «Мойсей», яку він написав у 1905 р., коли в Росії відбувалася революція — звільнення волелюбної енергії мас. Поет звертається до біблійної історії — «ісходу» євреїв з єгипетського полону в пошуках обітованої землі Ханаану. І проводить паралель: так і український народ робить спробу вирватися з московського полону…
І. Франко мучився безправним становищем свого народу, роз’єднаного між різними імперіями, позбавленого прав мати власну мову, церкву, зрештою, власне ім’я; мучився від того, що його народ — «паралітик», прокажений, укритий «людським презирством, ніби струпом». Це вкрай гострий і болісний образ. Однак, у пролозі до твору поет стверджує:
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів
