Король стрільців - Іван Керницький
Оподалік, яких сто ярдів перед обома хлопцями, торопіла заслухана від віків у тишу Півночі самітна старезна сосна із второщеним верхом. Срібна ожеледь заквітчала її згори додолу, наче весняним молочним цвітом. Вряди-годи могутній теплий подув, що йшов уже зі Сходу, шелестів її дрімучим віттям, і тоді дощ діямантів тихо линув на могилу та ледяний хрест, що, як сироти, притулилися до стовбура сосни.
Обоє лещетарі безшелесно, як духи, під’їхали до цеї дивної могили, що в ній спав хтось безіменний під ясними полярними зорями. З-під снігових валів виглядали обмерзлі колоди та сіре каміння, а перехилений хрест, збитий з двох рубанців, був рясно закосичений ледяними коралями, що повисли додолу, мов чиїсь невиплакані сльози.
Хлопці мовчки поздіймали лещети та позастромлювали їх коло білої могили. Поскидали в сніг скіряні наплечники, простуючи з полегшою згорблені задеревілі спини. Юрко добув гаманець з «Вірджінією» й почав набивати люльку, а Біль Кулідж нишпорив по своїм клунку, вибренькуючи порожніми бляшанками з консерв.
Крижана пустиня мовчала, як заклята країна з дитячої казки, повної чарів і мрій. Але східний подув все дужче і дужче шарудів сосновими вітками. Непомітно меркли зорі, й насуплені клубовища хмар гуртувалися від моря.
— Ви по народності будете, мабуть, москаль? — спитав Біль Кулідж канадійця.
— Ні, українець, — відповів тамтой, пикаючи люльку.
— Умгу! — Біль Кулідж мав повний рот шоколяди. — Умгу! Єс, я багато чував про вас, українців!.. Моя Мері теж. Ми обоє їздили торік на виставу «Століття Поступу» в Шікаґо. Кажу вам — там було справжнє згонисько всіх націй, рас і мішанців!.. Між ріжними дивоглядами ми завважили і ваших екзотичних земляків. Були повбирані в широчезні шаровари, співали несогірше, а їхні танки та воєнні «тріки» були ориґінальніші, як кольорових джентльменів з Огнистої Землі! В однім павільйоні ми цілих двадцять мінут приглядалися різьбам вашого славного скульптора… простіть, що я не потраплю вимовити його прізвища, хоч би ви втяли мені пів язика!..
— Це дивне…
— Що саме?… — видивився Біль Кулідж.
— Це, що вчуєте тепер від мене!.. — Юрко сидів з люлькою в зубах на обсніженій колоді, спер на чиколитки бороду і в задумі ловив зором рої хмаринок, що суятились коло блідого місяця.
— Так, друже… Ваша пригода, про яку я чув перед хвилиною, може тільки дивна… Моя ж пригода — дивовижна!.. Знайте, що три роки тому назад я ще не був українцем. До 21-го року життя я вважав би був себе чим схочете — англійцем, шкотом, айришом, ба навіть жидом — лише не українцем. Я вродився в Канаді, точніше — в Торонто. Мій батько не мав часу освідомляти мене національно, бо місяць наперед, заки я появився на світ, він простягся на асфальті з перестріленим виском і червоною плахтою в руці під час робітничої маніфестації у Вінніпеґу. А матір — день і ніч, побиваючись за тим, щоби прокормити й вивести в люди мене та меншу сестру, скоротала свої літа у фабричних сопухах і не мала навіть вільної хвилини навчити мене рідної молитви. Аж на смертній постелі, коли востаннє цілувала мене в чоло похолоднілими устами, сказала:
— Джордж, ти не тутешній… Твоя батьківщина, твій нарід, могили твоїх дідів, ген за синім Океаном. Ти, синку, українець… Пам’ятай про це.
…По похороні матері я розглянувся по Вінніпеґу та околиці й переконався зі здивуванням, що тут справді живе чимало білоскірих еміґрантів, які звуть себе українцями… Мають свої фарми, святині й читальняні доми, де сходяться на мітінґи сваритися.
Я щораз то частіше побував між цими людьми і з гіркими мозолями навчився рідної мови. Як я вже вмів сяк-так розчовпати друковане письмо, мені дали прочитати «Історію України», товсту книгу, що над нею треба було пріти півроку. При перших її розділах я цупко затискав зуби, щоби не клясти й не заснути, а при останніх — я кусав собі губи до крови, аби не розтрубітися від глухого болю, що давив гортанку.
Я почувся неждано сином власного народу й полюбив цей нарід усіма фібрами молодечої душі. Тоді мені стало ясно, чому мій батько-українець зросив своєю кров’ю заболочений асфальт у Вінніпеґу, чому чахотка передчасно добила матір, чому тисячі моїх «екзотичних земляків» покидають урожайні, прабатьківські лани десь на Сході Европи й товчуться за прожитком по всіх-усюдах, корчують непроходимі пущі, смажаться в штольнях, надівають широчезні шаровари й роблять зі себе комедіянтів, щоби розбавити надутих «єнкі», яким тріщать кишені від долярів. Тоді також я постановив собі твердо, що ціллю мого життя буде освідомлювати цих братів-скитальців, що у вічних турботах за насущним хлібом і працею забувають іноді, якого вони роду.
Я студіював право і тепер працюю по адвокатських бюрах, але тільки літом… Зимою, як призбираю пару ґрейцарів, купую оцей повнісінький наплечник українських книжечок та журналів, а як примастить перший сніг — закладаю лещети і гайда в дорогу!..
Всюди — в найбільше глухих, Богом і людьми забутих закутинах Канади — скрізь порозкидувані оселі українських еміґрантів. Вони живуть сьогодні в чорних злиднях, нераз — просто недостає їм ложки страви, тому на книжку чи ґазету вони не в силі спромогтися. Та вони з радісним і щирим серцем вітають кожного, хто дарує їм бодай шматочок рідного друкованого письма, що пригадує їм незабутні рідні сторони. Я обдаровую їх щедро цими «скарбами», тому мене вже знають й зустрічають, як гостя в Манітобі, в Саскочевані, коло Монріолю, над рікою св. Лаврентія і над Оленячим озером… В безконечно довгі зимові ночі, коли зорі
