«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
В боковій вулиці, саме напротив Ваґманового дому, вона зупинилася, вся облита потом, утомлена, задихана. Мусила перевести дух, успокоїтися. В тій хвилі з хвіртки в штахетах, що відділяли Ваґманове помешкання від вулиці, вийшов чоловік у короткім робітницькім убранні, високий, трохи згорблений, і впер у неї свої блудні очі. Реґіна не звернула на нього уваги; вона так була занята собою, своїми думками, що не була би пізнала й далеко більше знайомого їй чоловіка, ніж Барана. Але Баран відразу пізнав її. В його хорій голові при її виді збудилися якісь спомини. Хтось пощось велів йому звертати увагу на сю паню. Хто? Пощо? Він наразі не міг пригадати собі, та проте коли Реґіна рушила далі, він здалека, обережно спішив слідом за нею. Аж коли вона ввійшла на подвір’я його камениці і вступила на сходи, що вели на перший поверх до Євгенієвого помешкання, йому стало ясно в голові. Він зареготався, вдарив себе долонею по чолі і, не надумуючися, бігцем побіг до звісного йому шинку, де мав надію застати в тій хвилі Стальського.
LІV
Євгеній сидів при своїм бюрку і писав.
Він був певний, що його улюблена думка сповниться, що перше народне віче відбудеться завтра. Заборона від староства не надійшла; Парнас зголосився зараз другого дня і попросив знов завдатку, заявляючи, що староста вже не має нічого против того, щоб у його заїзді відбулося зібрання. Тепер приходилось тільки уложити резолюції, які мало б ухвалити завтрішнє віче, і Євгеній, власне, працював над ними.
В тій хвилі хтось несміло застукав до дверей.
— Прошу! — мовив Євгеній, дивуючись, хто се в таку пізню пору заходить до нього.
Двері відчинилися звільна, і в них показалася висока жіноча стать, уся в чорному, з лицем, заслоненим густим вельоном.
Євгеній схопився з крісла і поступив напротив дами, що мовчки заперла і замкнула на ключ за собою двері, а потім, обернувшися до нього лицем, відкрила вельон.
— Ах, се пані! — скрикнув Євгеній, більше зачудуваний, ніж урадуваний видом Реґіни в такім незвичайнім місці, у таку незвичайну пору.
— Дивує вас мій прихід? Правда? — мовила Реґіна, злегка всміхаючись.
— Признаюсь вам, пані, я скорше надіявся смерти на себе, ніж вашого приходу.
— Вибачайте, пане, — мовила Реґіна, стоячи на однім місці, — не моя сила була упередити вас… Зрештою не знаю, чи се було би на що здалося… Я, може, перервала вам роботу?
— Ні, пані. Я вже майже скінчив. Ту крихітку, яка ще лишилася, зроблю й завтра. Прошу ближче. Прошу сідати, розгоститися.
Реґіна сіла на кріслі праворуч бюрка, але не роздягалася ані з шуби, ані з калошів. Євгеній сів на своїм звичайнім місці і спокійно, з відтінком тихої меланхолії, глядів у її лице.
— Чим можу служити пані? — спитав він по хвилевій мовчанці, бачучи, що Реґіна сильно вперла свої очі в нього і немов силкується прочитати щось у його очах, лиці і всій подобі, але сама не говорить нічого.
— Служити? Мені служити? — повторила вона мов сама не своя. — Що я вам скажу? Тут треба би багато говорити…
— Але в такім разі чому ж пані не ласкаві скинути футро й калоші? Тут у мене тепло, можуть пані набратися катару. Прошу, прошу, я пані допоможу.
Реґіна роздяглася з верхньої одежі при Євгенієвій помочі, а потім сіла знов на кріслі і мовчки дивилася на нього. Її лице було бліде, тільки очі горіли дивним огнем, а її тонкі губи рушалися, мов говорили щось, але без голосу.
— Прошу… коли пан мають що робити… я не перешкоджаю… я посиджу ось так хвилину… нехай пан так уважають, як би мене тут зовсім не було, — мовила вона ледве чутним голосом, уриваним з внутрішнього зворушення.
— Але ж, пані… Реґіно! — скрикнув Євгеній. — Що се з вами? Ви бліді… дрожите… ваші руки холодні…
І він узяв її руки в свої долоні і глядів їй просто в очі.
— Нічого, нічого… мені добре, — шептала Реґіна, і з її очей закапали сльози.
— Ви плачете! З вами щось сталося!.. Ваш прихід у таку пізню годину… Боже мій, мав же би ваш муж…
— Пст! Не згадуйте мені про нього! Пощо? Нічого надзвичайного не сталося!
— Але що ж вас вигнало з дому? Для чого ви…
— Ніщо мене не вигнало. Я сама… я так собі вийшла прогулятися… бачу, що у вас світиться…
— Ах, пані! Не говоріть так! Ваші сльози, вся ваша постава говорить щось зовсім інше. Я не хочу втискатися в ваші семейні відносини, не маю права жадати, щоб ви довірилися мені… Та все-таки… коли ви зайшли до мене, певно, шукати поради, помочі, то прошу сказати, чим можу бути вам помічним? Чей же, не сумніваєтесь, що я готов зробити для вас усе, що тілько зможу.
Реґіна тим часом успокоїлася трохи. Теплота в покої, Євгенієва спокійна бесіда і його тихий, певний погляд утишили потрохи бурю в її нутрі.
— Ви вгадали, — мовила вона. — Я прийшла просити у вас поради й помочі.
— Що ж там у вас сталося?
— Не сталося ніщо надзвичайне, але те, що діється день у день, раз у раз, те вже перейшло міру мойого терпцю. Я не можу довше жити з ним. Мені лишалося або одуріти, або самій собі смерть заподіяти, або…
Вона урвала і знов пильно, тривожно почала вдивлятися в Євгенієве лице, немов силкувалася там вичитати собі засуд на життя чи на смерть.
— Або розірвати те ненависне подружжя, — мовив спокійно Євгеній. — Ви повинні були зробити се давно.
— Я постановила зробити се тепер.
— І прийшли до мене за порадою в тій справі?
— За порадою? — з зачудуванням перепитала Реґіна. — Якої ж тут іще поради треба?
— Ну, я думаю… законний розвід — се така справа…
Реґіна перервала його слова голосним гірким сміхом:
— А, так, то ви думаєте про розвід! А, правда, ви правник, адвокат! Адвокатський інтерес поперед усього.
— Перепрашаю вас, пані, коли я хибно зрозумів вашу інтенцію, але я справді так зрозумів її. Коли пані мають який інший намір, то прошу сказати його мені.
Реґінине лице поблідло ще дужче, її губи задрожали, і, похиливши голову вниз, вона мовила ледве чутно:
— Ні… я не маю вам ніщо більше сказати… я справді хотіла… тілько… про розвід…
І, закривши лице руками, вона почала гірко ридати.
Євгеній зрозумів, що у неї тяжить щось на серці, чого вона не хоче сказати, і, взявши її холодні руки, почав розважати
