«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
— А зараз вертайте і принесіть рецепіс! — крикнув йому наздогін Ваґман.
— Зараз буду! — відгукнув уже знадвору Баран. Але коли вийшов за хвіртку і опинився на вулиці, йому стрітилась перешкода, яка відвернула його кроки і його думки відразу в інший бік. Він зіткнувся майже лицем у лице з Реґіною, пізнав її і в тій же хвилі почав пригадувати собі, що хтось колись велів йому слідити за нею. Надармо силкуючись пригадати собі, хто й коли, він пішов за нею назирці. Аж коли побачив, як вона ввійшла в сіни «його» дому і піднялась на сходи, що вели до помешкання Рафаловича, він пригадав собі наказ Стальського і, зареготавшися несамовито, побіг щодуху до реставраційки, де Стальський звичайно проводив вечірні години. Він і сим разом застав його тут. При однім столі в відгородженій нижі сиділи Стальський, Шварц, Шнадельський і ще два якісь панки за повними гальбами пива. Баран став у дверцях нижі і, витріщивши на Стальського свої несамовито блискучі очі та розтягши широко уста до усміху, покивав пальцем, не кажучи ані слова.
— Се ти, Баране? — мовив Стальський. — А що там? Маєш що сказати мені?
Баран, не кажучи нічого, засміявся значуче і кивнув головою в той бік, де було помешкання Рафаловича.
— Що? — скрикнув Стальський, зараз догадавшися, в чім діло. — Те, що я казав тобі?
Баран потакнув головою і знов засміявся.
— Тепер?
Баран знов потакнув головою і зробив жест обіймання та цілування.
Стальський зірвався з місця.
— Панове! Прошу вас за свідків. Не розпитуйте нічого, лиш ходіть. На хвилечку. Пиво нехай лишається. Прошу за мною.
Побачите щось цікавого.
І всі мовчки посунули лавою з реставрації і під проводом Стальського подались до Євгенієвого помешкання. По довгій стуканині, коли галас у сінях наробив розруху в цілій камениці, Євгеній відчинив. Ус і панове під проводом Стальського втовпилися в кімнату. Крізь двері, що лишилися відчинені, валила знадвору до покою студена пара.
— Пане! — крикнув патетично Стальський, спинившися якраз против Євгенія. — Де моя жінка?
— Не знаю, пане Стальський, — бліднучи на лиці, але рівним, спокійним голосом відповів Євгеній. — У мене її нема.
— Ні, пане, вона у вас! — підносячи голос, мовив Стальський. — І я прошу вас не скривати її, а зараз видати в мої руки.
— Запевняю вас, що її тут нема, — змагався Євгеній.
— Брешете, пане! — ревнув Стальський і, прискочивши до бюрка, вхопив Реґінин саквояжик, який вона лишила. — Бачите, ось доказ! Її саквояжик! О, тут на замку її підпис вигравіруваний. Прошу, панове, подивіться.
— Помиляєтесь, пане Стальський, — мовив Євгеній, не тратячи супокою. — Вашої пані тут нема.
— Corpus delіctі, панцю! Corpus delіctі![268] — з тріумфом кричав Стальський, потрясаючи саквояжиком. — Оце само не прилетіло з мойого дому і не впало на ваше бюрко! Де вона? Покажіть її!
— Пане, вспокійтеся! Я вам виясню все!
— Де моя жінка, злодію! — кричав Стальський, наступаючи до Євгенія. Сей цофнувся[269] кроком взад.
— Пане Стальський, — мовив він остро. — Не забувайтеся! Ви в моїм домі, вдерлися насильно, з компанією, нападом… ображаєте мене… пам’ятайте, що я сього плазом не пущу.
— Де моя жінка? — репетував Стальський. — Віддай мені жінку, а тоді говори і роби собі, що хочеш.
— Кажу вам ще раз: її нема тут. Була перед тим у канцелярії, не застала мене, ждала і пішла, забувши оцей саквояжик.
— Неправда! Неправда! Вона перед хвилею була тут і мусить бути тут. Ану, панове! — мовив він, обертаючись до свойого товариства. — Перешукаємо се гніздечко.
— Не смійте рушитися з місця! — крикнув Євгеній.
— Що, ти мені заборониш? Ти, смаркачу! — крикнув Стальський і рушив до дверей спальні. В тій хвилі Євгеній скочив до нього, одною рукою вхопив його за горло і здушив так, що Стальський тільки зіпнув і вибалушив очі, а другою пхнув його в груди так міцно, що Стальський, мов з пращі, вилетів за двері, через вузенький коридорик і з гуркотом покотився долі сходами.
— За ним! — крикнув Євгеній до інших, що стояли, не знаючи, що робити. Шнадельський перший сунувся наперед до Євгенія, але у сього в руці в тій хвилі блиснув револьвер, якого дуло опинилося на кілька цалів перед очима Шнадельського.
— Прошу ґречно: ось туди дорога! — мовив Євгеній, держачи револьвер у простертій руці.
Два панки, що держалися ззаду, перші висмикнулися з кімнати, а за ними, цофаючися взадгузь, вийшов і Шнадельський. Євгеній замкнув за ними двері. Потім узяв з бюрка лампу і, застукавши до дверей своєї спальні, ввійшов досередини. В спальні горіла свічка. Реґіни не було ані сліду. Тільки дверці, що вели зі спальні до маленьких сінець, які знов дверима виходили на ґанок, показували, куди вийшла вона. Євгеній заглянув до тих сінець, на ґанок — Реґіни не було ніде.
LV І
Барана не було при тих подіях у Євгенієвім помешканні. Коли все товариство під проводом Стальського вийшло з шинку, Баран ішов також з ними. Та ось на вулиці його взяв за плече Шварц і заговорив стиха:
— Відки, Баране?
— Був у Ваґмана.
— Він дома?
— Дома.
— Сам?
— Сам.
— Що робить?
— Не знаю. Певно, гроші лічить. Вислав мене на пошту.
— На пошту?
— Так. З оцим листом. Велів надати за рецепісом і зараз вернути.
— Давай сюди лист! — шепнув Шварц.
— Але ж я маю занести його на пошту, — сперечався Баран.
— Я занесу сам. Давай!
— А рецепіс?
— Занесу Ваґманові. Я й так маю поговорити з ним.
— Ну, то про мене. Тут є гроші на рецепіс.
— Не треба. Йди до шинку і кажи дати собі за них пива. Я зараз прийду.
— А ви за свої зарекомендуєте?
— Так. Іди і не турбуйся.
Баран пішов до шинку. Шварц забіг також за ним і, вскочивши до нижі, де сиділо перед хвилею товариство і де стояли ще ледве надпиті гальби пива, зирнув на лист, що таким дивним способом дістався йому в руки. Лист був адресований до графа Кшивотульського.
— А се що таке? — шепнув Шварц, і не думаючи довго, роздер коперту. В коперті була картка паперу і квит. На картці було написано по-німецьки: «Платячи мені гроші за відомі папери, ясновельможний граф забули у мене квит. Посилаю його поштою. Ваґман». А квит, нотаріально легалізований, виявляв, що за продані довжні папери, виставлені на ім’я пана Брикальського під застав його маєтності на суму 70 000 гульденів, граф Кшивотульський заплатив їх властителеві Ваґманові умовлену суму 50 000 гульденів. Одержавши сю суму, Ваґман передає папери графові і зрікається всякого дальшого права до них.