«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
Реґіна ще нижче похилила лице і мовчала. З її очей почали капати сльози. Стальський засміявся весело.
— Га-га-га! Виджу, що своїми словами торкнув я сантиментальну струнку в твоїм серці. Се дуже добрий знак. Сльози розм’якшують затверділу натуру. Вони мають у собі щось подібне, як вино: розв’язують язик. Ану, Реґінко, розповідж-но мені раз по щирості, яка то була у тебе історія з тим Рафаловичем? Як ви пізналися, як кохалися-милувалися, як розсталися? Чому ти не пішла за нього? Чи ти його не хотіла, чи він тебе? Чи тітка розлучила, чи, може, се була така тиха любов, про яку співає німецька пісня:
Keіn Feuer, keіn Feuer
Brennet so heіss,
Wіe dіe heіmlіche Lіebe,
Von der Nіemand Nіchts weіss?[264]
Реґінине лице спалахнуло рум’янцем. Вона встала з крісла і хотіла йти геть, але Стальський ухопив її за стан і силою посадив знов на кріслі:
— Ну, ну, не фукайся! Чого тікати? На мене сьогодні набігла весела хвиля, то я й хотів поговорити з тобою, як з доброю. А ти все своє та й своє. Ну, Реґіно! Всміхнися! Випогодь чоло!
Буджу тебе![265]
І, вхопивши її за плечі, він струснув її сильно. У неї знов бризнули сльози з очей.
— От дуріпа! — скрикнув Стальський і відвернувся від неї. — Ти з нею по-доброму, а вона ані в той бік. Слухай, Реґіно, — мовив він, знов обертаючися до неї і приймаючи лагідніший тон, — я справді не розумію тебе. Чого тобі треба? Чого тобі нестає? Чи я тебе неволю, замикаю, на світ не пускаю? Адже бачиш сама, що я більшу часть дня не сиджу дома. Чому не знайдеш собі товариство, не забавишся, не розвеселишся? Я розумію: тобі хочеться не звичайного собі жіночого товариства. Я знаю: у тебе в серці не завмерла ще любов до того… твойого… ну, ти знаєш, про кого я. Що ж, з Богом, Парасю! Хіба я тобі бороню кохатися з ним? Ще більше! Признаюсь тобі одверто… Ще не знавши, що ви перед твоїм шлюбом були знайомі, я вмисно запросив його до себе, надіючись, що ти закохаєшся в нім, потішиш своє серце…
— Тьфу на тебе! — скрикнула Реґіна, і з її очей посипались іскри обурення.
— Не фукай, не фукай! — їдко мовив Стальський. — Не чинися святою та божою. Я знаю, що тобі самій бажалося того. Адже ж ти другого дня мала з ним рандеву, — ну, признайся! І ви торгувалися про щось, та, видно, він занизьку ціну давав, то ти й не пристала. О, правда, що я знаю тебе!
— Тьфу на тебе! — ще раз з притиском скрикнула Реґіна і знов устала, щоб іти геть від сього огидливого чоловіка.
— Та сиди-бо! — мовив Стальський, сміючись і ще раз втискаючи її в крісло. — Фукай собі, як кицька, але сиди. Вислухай, що я хочу тобі сказати пощирости. Хто знає, чи швидко мені ще раз збереться на таку щирість, то користай з нагоди. Отже, про що то я?.. Ага, про твоє кохання! Голубочко, їй-богу, не спиняю тебе! Назначуй йому рандеву, іди сама до нього — хоч нині! Ані слова тобі не скажу. Ще й рад буду, коли, вдоволивши своє серце, стрітиш мене весела, всміхнена, рум’яна. А то чи бач, яка стала! Від тої вічної самоти та гризні ти зів’яла, як сушена підпенька. Ну, до чого ти подібна? І не сором тобі так занапащати себе! Ну, Реґіно, кинь лихом об землю! Я розрішаю тебе від усіх ніби моральних зобов’язань, даю тобі повну свободу, навіть прошу тебе: не в’яжися нічим, слухай голосу свого серця! Побачиш, обоє на тім ліпше вийдемо.
Реґіна поблідла при сих словах як смерть. Її уста задрожали нервово, руками вхопилася за груди, мов почула там якийсь страшний біль, і, схопившися, скрикнула:
— Боже! Боже! Не дай мені вдуріти!
І вона вирвалася з рук Стальського, що ще раз силкувався задержати її, втекла до свойого покою і замкнулася зсередини.
А Стальський, прослідивши її очима аж до дверей, усміхнувся і, затираючи руки, проворкотів півголосом:
— Ну-ну! Побачимо, чи вчепиться за сей гачок! А здається, клює.
LІІІ
Вечоріє. Надворі посутеніло, бо небо насунулось важкими хмарами. Тихо паде сніг густими, великими платками. Міський годинник вибив четверту, але в покої вже потемніло. Реґіна звільна, рівним кроком ходить по своїм покої, мірно — шість кроків там і шість назад, ненастанно, мов в’язень у своїй казні. Двері її покою замкнені знутра так, як їх замкнула, вирвавшись із рук мужа. Тільки голова її, що розболілась страшенно, пов’язана мокрим рушником; лице і уста, коли можна, ще блідіші, ніж були під час обіду, а великі чорні очі горять несамовитим огнем. Вона ходить з лицем, спущеним униз, і говорить раз у раз не то сама до себе, не то до когось незримого, жестикулюючи при тім злегка руками; говорить не дуже голосно, рівно, так що з-за дверей її голос бринить, мов тихе журчання лісового джерела, солодке і меланхолійне за одним разом.
— Слухай, Ґеню! Як я була маленькою, то ми жили в дерев’янім домику під лісом. А напротив наших вікон була висока лиса гора. Коли сонце сходило, то викочувалося до наших вікон якраз із-за вершка тої гори. А коли заходило, то на тім вершку найдовше ярілося його пурпурово-золоте проміння. Я так любила той вершок, голий, наїжений сірими каменями і з широкою пісковою поляною посередині, що виглядала мов широка біла плахта, простерта між оборогами. Встану було рано і зараз біжу до вікна, і зиркаю на той вершок, як він купається в сонці, що ще не доходить до нас у долину. Весь день чи бігаю куди, чи купаюся в річці, чи бавлюся, а все люблю зирнути на той вершок, а вечором то не раз очей від нього не можу відвести. Так мене манило щось до нього. Та вічна гра світла, й тіней, і найрізніших красок, що
