Король стрільців - Іван Керницький

Тоді я запримітив, дивлячись попід стіл, як чийсь блискучий носик черевика копнув пана Бика в кістку, і він сів маком.

Тим часом на столі забряжчало скло, і в празничній тиші, яка наступила, почулось мелодійне булькотання розливаного трунку. Був це, відай, той самий незрівняний вишнячок із спеціяльних запасів «Народньої Торговлі», бо зараз після першого тосту за здоров’я гостей з боку підземного світу прийшла ентуз’ястична реакція.

— Клява цьмаґа! — заявив голосом знавця пан Бик, цмокнувши язиком.

— Такий нектар може лише зберігатись в підземеллях Святоюрської гори, — з респектом відізвався пан Шмалємберґ.

— Варто зробити скок на ці підземелля, ха-ха! — зареготав на все горло пан Бик, але блискучий носик черевика знову прикликав його до порядку.

Тоді підвівся на рівні ноги і приступив до столу артист-касир, пан Фелікс Шмалємберґ…

Так саме, а не інакше я уявляв собі в своїй дитячій фантазії, злодія-джентльмена Арсена Люпіна, героя сенсаційно-кримінальних романів Моріса Лєблянка! Пан Шмалємберґ, знаний поліції кількох держав теж під іменами «Маґік», «Барон» та інші, був джентльменом на кожному цалю. Середнього росту, худорлявий, смаглистий, з орлиним, трохи семітським профілем, з елегантними жестами й манерами, і словом, — тип сальонового лева. Вечірний одяг (у Львові казали «смокінг») лежав на ньому бездоганно, ніби на якому графі чи фільмовому акторі.

А що було ще характерне в його одязі, це чорні шовкові рукавички, які він раз у раз трохи нервово то втягав, то знімав із ніжних, «музикальних» пальців. Під пахвою тримав шкіряний портфель і, коли наблизився до столу й поклав на ньому цей портфель, знявши при тому чорні рукавички, то це робило таке враження, що ось доцент університету появився на катедрі й починає читати свою лекцію.

— Поперед усього хочу подякувати панові Максові за гарний почастунок, — сказав найчистішою українською мовою (з галицьким акцентом, очевидячки). — Не думаю, що той «Бачевський», яким ми тут розкошуємось, походить з вашого власного погребу, все ж таки з ролі господаря вив’язуєтесь знаменито!

— Дякую в своєму імені і від імени Бачевського, — вклонився пан Макс.

— Дальше хочу заявити, що ми, з приявним тут паном Биком, уповажені перепросити вас, отче парох, і вас, отче професоре, за той неприємний випадок, що вам трапився. Запевняю вас одночасно, що до крадіжки вашої «Омеґи» не приложив рук ніхто з людей нашого кишенкового цеху. Зараз після того, як пан Макс повідомив нас про випадок у трамваї, ми провели приспішеним порядком строге слідство, що устійнило понад усякий сумнів, що скок на ваш годинник зробив позамісцевий злодій, приблуда з Люблина, не зорієнтований у львівських обставинах.

— Така злодійська зараза, — докладніше пояснив пан Бик.

— Еге ж, так ми називаємо людців, що не підкоряються організації і виходять поза межі професійної дисципліни. У згаданого типа ми знайшли цілий склад крадених предметів, які, звичайно, сконфіскували, а з ним самим мала дінтойра доволі серйозну розмову!

— Йо, всипали йому кілька добрих балабухів! — зареготався пан Бик.

Пан Шмалємберґ бистро, зграбно затягнув свої чорні рукавички і відкрив портфеля.

— Отче професоре, — сказав, — я певний, що ваша «Омеґа» знаходиться в цій торбі. Прошу, пізнавайте.

Обернув портфеля й висипав всю його містоту на скатертину… На стіл раптом немовби впав золотий і срібний град або посипались всі зірки з неба: заіскрились брильянти на перстенях і ковтках, блиснули шнурки перлів, нашийники, бранзолети, папіросниці, годинники…

Панотці похилились над столом й ахнули мимоволі, а мій неоцінений пан інструктор аж скрикнув уголос:

— А най тя колька сколе!

— Оце ж і він! Ось мій годинник! — тремтячим від хвилювання голосом сказав о. Каштанович. — Спасибі вам, панове, що відшукали згубу. Я вже казав отцеві парохові і вам заявляю, що мені не важний самий годинник, хоч це, звичайно, антик і родинна пам’ятка. Для мене одне важне: ваше ствердження, що це не львівські професійні злодії зробили мені таку капость!

— Але ж ніколи в світі, отче професоре! Як ви могли підозрівати нас у чомусь подібному? — мало що не обурювався пан Шмалємберґ.

— Ну, то вип’ємо за віднайдену згубу? — висунув проект мій неоцінений пан інструктор, а всі чини духовні та цивільні однозгідно його підтримали.

Радісно задзвонили чарки. Почалася, як то кажуть, дружня виміна думок. Отця Каштановича дуже цікавило, де пан Шмалємберґ навчився так добре по-українськи говорити.

— Як то — де?.. Та ж я ходив три роки до української гімназії в Тернополі. Так, до клясичної. Почав четверту клясу, але не скінчив… Бачите, я походжу з мішаної родини: батько був вихрест, мати — українка. Уявіть собі, мати дуже хотіла, щоб я по закінченні гімназії йшов до Львова на теологію. Але мої батьки згинули в один день у катастрофі поїзду, а мною, сиротою, заопікувався дідо по батькові, страшний ортодокс і вчений тальмудист. Той, знову, напирав на мене, щоб я зірвав із християнством і вчився на рабина. Як бачите — не вийшов з мене ні священик, ні рабин.

— Але вийшов злодій, — додав пан Бик, уже трохи з хмелем в чубку. Він геть зовсім стягнув із шиї яскраву краватку — «хомут», як сам її називав, порозпинав накрохмалений панцер сорочки, підійшов з чаркою в руці до нашого отця пароха і почав викладати своє «курікулюм віте»:

— Прощу отця єґомостя, він є мішанець, зі шмайґелесів, але я походжу з чисто руської фамілії, Грецько-католик! Та моя старенька була сторожихою на Городецькій, проти Копиткового, а я сам гуляв з горнятком по какао до української захоронки, там, у подвір’ю, де був Сокіл Третій, може, отець собі