Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Ця псина, бач, яка чудна!

Як станеш ти — й вона тут стане,

Гукнеш — одразу прибіжить,

Загубиш щось — то найде вмить,

Ціпка тобі з води дістане.

Ф а у с т

Ти правду кажеш, духа тут нема;

В цьому собаці — виучка сама.

В а ґ н е р

І мудреця, буває навіть,

Такий собака зацікавить;

Твоєї ласки сповна заслужив

Годованець веселих школярів.

Увіходять до міської брами.

КАБІНЕТ ФАУСТА[19]

Ф а у с т  увіходить з пуделем.

Ф а у с т

Покинув я поля і луки,

Що у нічнім тумані сплять,

Ущухли в грудях люті муки,

І буйні пориви мовчать.

Душа стражденна просвітліла —

Благословен просвіток цей!

І знову в ній заговорила

Любов до Бога, до людей.

Спокійно, пуделю! Годі тобі вертіться!

Чом ти там на порозі гарчиш?

Ляж біля печі, треба зігріться…

Ось нá подушку, та мовчи ж!

Кумедно кружляв і петляв чогось ти,

Як сюди ми йшли по дорозі крутій,

Тепер попав до мене в гості,

Так шануватися умій.

Коли у келії смиренній

Знов світло лампи спалахне,

В моїй душі, добром натхненній,

Зринає видиво ясне.

Думки стають чіткі і стислі,

Надія лине в майбуття,

І знову, знов я зношу мислі

До потайних джерел життя.

Та цить же, пуделю! Твоє завивання

Не гармонує зі звуками тими,

Що душу сповняють думками святими.

Таж нам відоме людське глузування

З високого всьóго,

З того, що в ньому не тямлять нічого;

Осміюють вони прекрасне все;

І ти туди ж, за ними, псе!

Та лихо мені! Я знову нудьгую,

В душі задоволення більше не чую…

Чом так швидко криниця висихає,

А мене знов спрага змагає?

Не раз таке було зі мною…

Та з цим ще можна позмагатись:

Нам треба вірою пройнятись,

Премудрістю понадземною,

Нам тільки Відкриття з'ясує світ.

Відкрию Нóвий Заповіт,

Відкрию текст прадавній знову,

Заглиблю в нього пильний зір

І цей священний первотвір

Перекладу на милу рідну мову.

(Розгортає книгу і лаштується перекладати)

Написано: «Було в почині   С л о в о!»[20]

А може, переклав я зразу помилково?

Зависоко так слово цінувать!

Інакше треба зміркувать,

Так внутрішнє чуття мені говорить.

Написано: «Була в почині   М и с л ь!»

Цей перший вірш як слід осмисль,

Бо ще перо біди тобі натворить.

Хіба ж то мисль і світ і нас створила?

А може, так: «Була в почині   С и л а!»

Пишу — і сумнів душу огорнув:

Я, мабуть, знову суті не збагнув…

Та світ свінув — не зрадила надія,

І я пишу: «Була в почині   Д і я!»

Коли ти хочеш тут сидіти,

Пуделю, то годі вити

І скавуліти!

Мені в роботі заважаєш,

Господаря так зневажаєш!

Хоч мені з кімнати

Прийдеться тікати,

Хоч гостю покажу поріг:

Біжи туди, звідкіль прибіг!

Та що це? Що я бачу?

Чи я притомність трачу?

Чи це не сон, чи не мара?

Собаку щось мов розпира —

Росте, росте, як та гора,

Втрачає подобу собачу!

Так ось кого я пригостив!

Немов страшенний бегемот,

Він блимнув оком, роззявив рот.

Ну що ж! Бог милостúв!

Пекельне кодло розженем

Ми Соломоновим ключем[21].

Д у х и

(в коридорі)

Одного уже зловили —

Обережно, браття миле!

Як в капкан хитрий лис,

Втрапив в пастку хижий біс.

Тільки глядіть!

Підлетіть та заграйте,

Все змішайте

І звільніть його, звільніть!

Якщо ми зможем —

Йому поможем;

Він нашій породі

Теж стане в пригоді.

Ф а у с т

Я звіра чарами зв'яжу,

Замову Чотирьох скажу[22]:

Саламандро, блищи,

Ундіно, течи,

Сільфідо, подуй,

Кобольде, працюй!

Той, хто не знає,

Щó в кожній стихії

Силу становить —

Той не здолає

Добрі й лихії

Духи замовить.

В огні розвійся,

Саламандро!

В воді розлийся,

Ундіно!

Блисни в повітрі промінно,

Сільфідо!

Дай дому поміч незмінно,

Incubus! Incubus!

Вийди, я тебе не боюсь!

Ось всі Чотири —

Нема їх в звірі…

Лежить і вищиривсь, бридкий;

Його не зрушив поклик мій!

Та я ще нóву

Вживу замову.

Ти, може статься,

Пекельного роду?

Глянь на цей знак![23]

Його бояться

Всі ваші зроду.

Чому ж це ти наїживсь так?

Виплід триклятий!

Вмієш читати

Ім'я несказанного,

Чудом зачатого,

За нас розп'ятого,

В віках осіянного?

Де ж він? За піччю он,

І вже вироста, як слон,

Заповнює весь покій,

Хоче узятись туманом…

Спускайся униз мерщій!

Падай ниць перед паном!

Бачиш, мої не марні [у виданні Фоліо 2003 р. — «марнії»] погрози,

Спалять тебе святії грози!

Не змушуй же

Вогонь троїстий лити![24]

Не змушуй же

Щонайсильніших чар ужити!

М е ф і с т о ф е л ь