П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Цієї ж миті знадвору долинув жахливий крик. Вочевидь, Дінго напав на когось.
Геркулес кинувся за ним. Коли Дік Сенд, місіс Уелдон, Джек і Бенедикт вибігли за ним, вони побачили, що пес накинувся на якусь людину, яка тепер качалася по землі, намагаючись звільнитися від собаки, що вчепився їй в горло.
То був Негоро.
Наближаючись до гирла Конго, де він збирався сісти на пароплав до Америки, португалець полишив свій ескорт і сам один пішов до місця, де він підступно вбив довірявшого йому Вернона.
Він мав особисту причину повернутися сюди і всі зрозуміли яку, коли побачили в свіжій ямі біля підніжжя смокви декілька жмень французьких золотих монет. Вочевидь, після вбивства Самюеля Вернона, але перш ніж потрапити до рук португальців, Негоро закопав у землю вкрадені гроші, аби коли-небудь повернутися за ними. Якраз тієї миті, коли він зібрався скористатися плодами свого злочину, Дінго вистежив його і вчепився йому в горло. Захопленому зненацька покидьку все ж таки вдалося витягнути з-за паска ніж і з силою всадити його в груди собаки, аж коли Геркулес підбіг до нього з вигуком:
– Ах ти паскуда! Задушу!..
Проте втручання Геркулеса не знадобилося. Португалець більше не рухався: можна сказати, що доля спіткала злочинця в тому місці, де він скоїв свій злочин. Однак, поранення вірного пса також виявилося смертельним – собака поповзом добрався до того місця в хатині, де було вбито Самюеля Вернона, і там помер.
Геркулес закопав останки мандрівника глибоко в землю, а оплакуваного усіма Дінго поклали поруч.
Негоро не було більше серед живих, однак туземці, що супроводжували його з Казонде, знаходилися десь неподалік. Помітивши, що португалець довго не повертається, вони, зрозуміло, відправляться шукати його на березі річки, що становило серйозну загрозу для мандрівників.
Дік Сенд і місіс Уелдон порадилися що робити далі. Діяти слід було негайно, не втрачаючи ні секунди.
Було вже цілком зрозуміло, що велика річка, по якій вони пливли, – це точно Конго, яку туземці називають Кванго або Ікута-я-Коного; дехто називає її також Заїр, інші – Луалабі. Власне це була та сама найбільша водна артерія Центральної Африки, яку відважний Стенлі прозвав «Лівінгстон», але географам, можливо, слід було б замінити цю назву на ім'я самого Стенлі.
Однак, якщо це – Конго, то в записці Самюеля Вернона вказано, що гирло річки знаходиться на відстані сто двадцять миль від цього місця, але, на лихо, тут річка була непрохідною. Жоден човен не перетнув би могутній водоспад, – ймовірно, це були водоспади Нтама.
Слід йти пішки берегом милю або дві і, оминувши водоспад, будувати пліт і знову пуститися вниз за течією.
– Залишається вирішити, – мовив Дік Сенд, – яким берегом ми підемо: лівим, де ми зараз знаходимося, або правим. І цей, і інший небезпечні, місіс Уелдон, слід остерігатися туземців. Однак, мені здається, що на цьому березі ризик більший, оскільки тут слід остерігатися зустрічі з ескортом Негоро.
– Переправляймося на інший берег, – відповіла місіс Уелдон.
– Однак, чи зможемо там пройти? – далі міркував вголос Дік Сенд. – Дорога до гирла Конго, ймовірніше, пролягає на лівому березі – недарма ж Негоро просувався саме ним. Однак, не важливо! Вагатися немає часу. Проте, перш ніж ми переправимося на правий берег всі разом, я сам один перевірю, чи можна спуститися річкою нижче водоспаду.
Це дійсно було розважливіше і Дік Сенд одразу ж почав втілювати свій план.
За шириною річка, в місці, де знаходилася хатина француза-дослідника, не перевищувала чотирьохсот футів, і молодому моряку, вправному до керування веслом, неважко було її перетнути. Місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт, допоки Дік не повернеться, мусили залишитися на лівому березі під охороною Геркулеса.
Залишивши усі вказівки, Дік вмостився в каное і вже збирався відштовхнутися від берега, як місіс Уелдон промовила:
– Ти не боїшся, Діку, що течія затягне тебе у вир?
– Ні, місіс Уелдон. Я омину її на відстані в чотириста футів.
– А на тому березі?
– Я не висаджуватимуся, якщо відчую найменшу небезпеку.
– Візьми з собою рушницю.
– Добре. Будь ласка, не хвилюйтеся за мене.
– Можливо, нам все ж таки краще залишатися вкупі, Діку? – додала місіс Уелдон, неначе мучилася від передчуття лихого.
– Ні, місіс Уелдон… Я мушу поїхати сам, – відповів Дік Сенд. – Це необхідно для загальної безпеки. Я повернуся менше ніж за годину. Пильнуй, Геркулесе!
З цими словами Дік відчалив, направивши човен до іншого берега.
Місіс Уелдон і Геркулес, зачаївшись серед заростей папірусу, не зводили з нього очей.
Дік Сенд швидко досяг середини річки. Течія тут була не занадто сильна, проте відчутна. Однак вже за чотириста футів від цього місця вода з диким ревінням спадала зі скелі і водяні бризки, підхоплені західним вітром, долітали до каное, в якій сидів Дік Сенд. Юнак здригнувся від думки, що, якби вони були менш уважні минулої ночі, каное неминуче потрапило б у водоспад, який викинув би на прибережні камені лише п'ять понівечених трупів. Проте, зараз такої небезпеки не було: каное перетинало річку майже по прямій, для цього достатньо було вправно керувати кормовим веслом.
За чверть години Дік дістався правого берега річки і вже готувався на нього зістрибнути, однак цієї миті раптом здійнявся галас, і з десяток дикунів кинулися до зеленої купи, яка прикривала каное.
Це були дикуни-людожери з селища на палях. Впродовж тижня вони йшли слідом за мандрівниками правим берегом річки. Коли човен пропливав під палями і з нього зірвало трав'яний оберіг, вони побачили, що на уявному плавучому острівці ховаються люди, і припустили за ними. Вони були впевнені, що здобич не зникне, оскільки водоспад перекривав річку і втікачам рано чи пізно довелося б висадитися на берег.
