П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

Того ж дня ближче до вечора, за двадцять миль від цього місця, човен раптово зупинився.

– Що трапилося? – запитав Геркулес, не відходивши від керма ані на хвилю.

– Загата, – відповів Дік Сенд. – Але загата природна.

– Треба зруйнувати її, містере Дік, – промовив Геркулес.

– Так, Геркулесе. Доведеться взятися за сокиру. – У загату врізалося декілька плавучих острівців, проте вона встояла.

– Що ж, за справу, капітане! – сказав Геркулес, переходячи на ніс каное.

Загату утворила трава, гнучкі стебла і довге блискуче листя якої, переплітаючись, спресовуються в щільну масу, схожу на дуже міцну повсть. Вона називається «тікатіка». Таким плетивом можна переправитися з одного берега на інший, неначе через міст, якщо не боятися загрузнути по коліно в цьому трав'яному болоті. Поверхня цієї загати була заквітчана неймовірно гарними лотосами.

Вже стемніло. Геркулес без особливого ризику міг вибратися з човна. Вправно орудуючи сокирою, він менш ніж за дві години перерубав посередині сплетіння трав. Загата розпалася, течія повільно віднесла до берегів обидві її частини. Каное поплило вниз по річці.

Чи потрібно говорити про те, що ця велика дитина, кузен Бенедикт, спочатку сподівався, що їм не вдасться здолати перешкоду? Подорож річкою здавалося вченому нестерпно нудною. Він з жалем згадував факторію Алвіша, свою хатинку і дорогоцінну бляшанку з колекцією. Його журба була настільки щирою, що на нього було шкода дивитися. Справді, жодної комахи! Жодної!

Як же він тішився, коли Геркулес – його «учень»! – приніс йому якусь маленьку потворну істоту, яку він зловив на стеблі тікатікі. Навдивовижу, Геркулес, передаючи свій подарунок вченому, здавалося, був чимось збентежений.

Але ж який лемент здійняв кузен Бенедикт, коли, обережно затиснувши комаху між великим і вказівним пальцями, він підніс його як найближче до своїх короткозорих очей, яким тепер не могли допомогти ані окуляри, ані лупа!

– Геркулесе! – закричав він. – Геркулесе! Ти заслужив на цілковите прощення. Кузіно Уелдон! Діку! Єдина у своєму роді комаха і, до того ж, беззперечно, африканська! Цього вже ніхто не наважиться заперечити і я віддам його тільки заодно з життям!

– Отже, це дійсно вартісна знахідка? – запитала місіс Уелдон.

– Вартісна знахідка?! – скрикнув кузен Бенедикт. – Комаха, яку не можна віднести ані до жорсткокрилих, ані до сітчастокрилих, ані до перетинчастокрилих, яка не належить до жодного з десяти відомих науці рядів, яку, найімовірніше, можна було б віднести до павукоподібних!.. Комаха, яка дуже схожа на павука! Комаха, яка була б павуком, якби мала вісім лапок, і яка все ж таки залишається комахою, оскільки має лише шість лапок. Ох, друзі мої, небо все ж таки змилувалося наді мною! Нарешті моє ім'я увійде в науку! Ця комаха отримає назву «Hexapodes Benedictus»[70]!

Радість вченого була настільки великою, що, осідлавши свого незмінного коника, він зовсім забув про всі минулі та майбутні випробування. Місіс Уелдон і Дік щиро привітали його зі знахідкою.

Тим часом каное продовжувало свій шлях темними водами ріки. Нічну тишу розсікало тільки фуркотіння гіпопотамів, що вибиралися на берег, та цокання крокодилячої луски.

Потому над верхівками дерев вийшов повний місяць. Його м'яке світло просочувалося крізь щілини в напиналі, засвічуючи нутро каное.

Раптом, з правого берега почулося приглушене тупотання, що змінилося на дудніння, неначе у темряві запрацювало одночасно декілька насосів.

Це величезне, у декілька сот голів, стадо слонів, досхочу наївшись за день волокнистих стебел рослин, перед сном прийшло на водопій. Здавалося, всі ці хоботи, що повсякчас механічно то піднімалися, то занурювалися у воду, здатні висушити річку!

Наступного тиждня каное так само продовжувало спуск за течією. Нічого особливого за ці дні не відбулося. Протягом багатьох миль річка пролягала серед прекрасного лісу. Потім ліс скінчився і вздовж обох берегів простягнулися нескінченні, аж до обрію, зарості чагарнику.

Тут також не було жодного сліду туземця. Дік Сенд, певна річ, анітрохи не був цим засмучений, проте навколо було безліч тварин. На березі бешкетували зебри, із заростей виходили канни і «каами», граційні та витончені антилопи, які зникали із заходом сонця, поступаючись місцем леопардам, які наповнювали повітря гнівним гарчанням, і навіть левам, що стрибали у високій траві. Тим не менш, втікачі досі не мали жодної сутички з хижаками ані з річковими, ані з лісовими.

Кожного дня, найчастіше опісля обіду, Дік скеровував каное до якогось із берегів, пришвартовувався і обстежував прилеглу ділянку заростей.

Справа в тому, що маленькому загонові необхідно було час від часу повнювати припаси. У цій глушині не варто було розраховувати ані на фрукти або маніоку, ані на сорго та кукурудзу – головні складові усіх страв туземців. Все це росло тут, але в дикому вигляді, а, отже, було непридатне до вживання. Дік Сенд вимушений був полювати попри те, що звуки пострілів могли привернути чиюсь небажану увагу.

Вогонь вони добували, швидко прокручуючи дерев'яну паличку у заглибленні в сухій гілці смокви, подібно до місцевих або навіть мавп: вважають, що в такий спосіб видобувають вогонь і деякі горили. На багатті смажили м'ясо якоїсь антилопи, залишаючи шматки про запас, одразу на кілька днів. 4 липня Діку вдалося одним пострілом прикінчити «покоу», яка стала для них неабияким джерелом м'яса. Тварина була завдовжки п'ять футів, з великими, загнутими до потилиці рогами, з рудуватою шерстю, всіяною блискучими цятками, і білим черевом. Її м’ясо виявилося дуже смачним.

Через майже щоденні зупинки на полювання й кількох годин перепочинку щоночі, станом на 8 липня каное вдалося подолати лише сто миль. Однак, це було вже чимало, і Дік починав замислюватися, куди приведе їх цей нескінченний водний потік. Дотепер річка увібрала в себе лише кілька дрібних приток і скидалося на те, що вона не збирається розширюватися. Спочатку вода линула на північ, проте тепер повернула на північний захід.

Річка також забезпечувала подорожніх їжею. За допомогою колючки замість гачка на кінці довжелезного стебла ліани їм декілька разів вдавалося спіймати санджіку – дрібну рибку, дуже ніжну на смак, яку в підкопченому вигляді можна знайти в будь-якому куточку цієї країни; досить смачного чорного «узака», «мондеса» з великою головою і жорсткою щетиною замість зубів, дрібних «даг», що полюбляють проточну воду і належать до родини оселедців – вони нагадують верховодок, які водяться в Темзі.

Вдень, дев'ятого липня, хоробрість Діка