Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Чи були тут сліди? Андрійко аж став навколішки, нахилився до землі. Жалкував, що не має з собою лупи, необхідного атрибута кожного детектива.

Земля була утоптана, посипана битою цеглою. Крім моху і трави, тут не росло нічого. Він підвівся і, схилившись, рушив уздовж стіни.

— Ну, ну! Дуже цікаво! — вигукнув з подвір'я пан Бальбінський. — Шукай, шукай уважно!

Андрійко дійшов до рогу, звернув і відразу зупинився. Стежка була завалена купою сухих гілок ялівця, осики, ліщини. Далі йти неможливо.

— Ну, що там? — крикнув Бальбінський.

Андрійко не відповів. Він стояв, дивлячись на цю купу. За хвилину почув кроки.

— Он що! — сказав Бальбінський. — Цікаво! Ти вже думав, що з'ясував таємницю невидимих кроків, а тепер загубив слід!

Андрійко кивнув головою.

Справді, доріжка попід стіною була досить широка, щоб цілком вільно йти нею. Це навіть пояснює, чому не видно було того, хто йшов: його приховували кущі. А тимчасом ця купа гілок… Так, дуже цікаво. З якого боку наближалися кроки? Звідси, від цієї купи, чи від дверей?

Андрійко дивився в землю.

— Звідси… — нарешті сказав він глухо.

— Все-таки тобі привиділося. Слухова галюцинація на грунті загального напруження нервів. Бо, сам розумієш, через цю купу ніхто не міг пройти, не наробивши шуму. Так же?

Андрійко кивнув головою.

— Ану, глянь, що там далі, за цим хмизом.

Він підсадив хлопця, узявши під руки. Андрійко побачив буйну траву, якісь кущі, дерева. Ніякої доріжки не було. Наче вона закінчувалася цією купою.

— Ходімо! Вже пізно! — сказав Бальбінський, ставлячи його на землю. — Ну, що? Є там якісь сліди?

Андрійко заперечливо похитав головою. Пішли. Бальбінський попрямував до першої з краю руїни.

— А чого туди? — спитав Андрійко.

— Якщо ми прийшли сюди, то повинні все оглянути дуже старанно.

Насилу залізли в хащу осик, але вона була така густа, що людина не могла б пробратися тут, не поламавши жодної з них. Тому вони відступили.

Був ще сарай. Тут теж розрослися осики, але було трохи просторіше. В кутку вони знайшли виламані колись двері. Бальбінський почав їх піднімати. Важкі, трухляві.

— Нічого тут нема!

— Звідки ти знаєш?

Але Андрійко мав рацію. Під дверима знайшли трохи жалюгідної безбарвної трави і безліч мокриць. Це було все. Заглянули ще за сарай. Серед буйної трави там лежали тільки руді уламки автомашини, мов череп якогось величезного собаки. Андрійко похитав головою, йому вже набридло шукати.

Нарешті, вирушили назад. Сонце хилилося до заходу, спека послабшала, поволі стихало дзижчання комах над високими деревами.

— Ну, що? — спитав Бальбінський. — Ще лишилося щось із цієї темряви чи все ясно?

— Все ясно, — промурмотів Андрійко і до самого палацу мовчав, відповідаючи тільки «так» або «ні» на кількаразові спроби Бальбінського почати розмову.

Вечір у Андрійка минув нецікаво. Уникаючи товаришів і не бажаючи залишатись самотнім, він сидів у Курдибів на ґаночку, вислухуючи хтозна-який раз чергові скарги Агнешки: в неї знову здохла курка! Коли він повернувся додому, хлопці вже спали, стомлені косовицею.

Його розбудили наступного дня на світанку: хлопці сварилися, бо Здісь ухилявся від косовиці, посилаючись на Агнешку, яка вимагала риби. Андрійко перечекав, доки всі вийдуть, і ще трохи поспав. Нарешті він прокинувся. Сонце тільки-но зійшло, але вже було зовсім тепло. Павутиння на бур'яні не прикрашали, як завжди, дрібненькі перлини роси, і навіть трава була майже суха.

Андрійко уникнув зустрічі з хлопцями. З неділі вони не брали його на сінокіс. Андрійко знав, що так тривати довго не може, що гроші, видані авансом, незабаром закінчаться. Але йому якось не хотілося саме над цим сушити собі голову. Мав інші теми для роздумів.

Попрямував до пристані купатися. Вода була надзвичайно тепла. В очереті сидів з вудочкою Здісь. Цього разу він був сам, але великого задоволення Андрійкові це не принесло.

Після сніданку він зустрівся з Бальбінський.

— А, Шерлок Холмс! Ну, як спалося? Тепер, коли ядро темряви перестало існувати, я надіюсь, — добре?

Андрійко скривився.

— Ну, що робитимеш?

— Сам не знаю…

— Іди на пляж. Чудова погода!

— Мені не дуже…

— Іди, йди! Візьми байдарку, покатайся…

— Мені весь цей очерет набрид…

— Ну, спробуй трохи далі. Сьогодні можна. Глянь, як тихо!

Справді, ранок був тихий і спокійний. Дерева біля палацу І не ворухнуться, тільки дим з димаря стелився по даху.

— Ну, береш байдарку?

— Візьму, спасибі.

— Ну, то бувай! Попутного вітру!

Бальбінський зник, Андрійко пішов на пляж. Він був якийсь млявий і без особливого захоплення думав про байдарку. Зрештою, спека зростала з хвилини на хвилину, паралізуючи тіло й думки. Хотілося тільки лежати десь у холодку, спати.

По дорозі на пристань його охопили особливі лінощі. Хлопець подумав, що вже давно треба з'ясувати дивовижні справи, які діються навколо нього. Тепер, після того, що він бачив учора…

Андрійко завернув до палацу. Тут було тихо й порожньо. Вже на сходах він помітив, що Люцина з прекрасною Неллі йдуть на пляж. За ними дріботіла Суламіф.

Тихо, щоб вони не почули, хлопець зайшов у кімнату в башті. Жарко мов у печі.

В таку спеку дуже важко думати. Намагаючись відігнати з думок усе випадкове, Андрійко задер голову і побачив фанеру.

Він підвівся і рушив до сходів. Хлопець був один у палаці. Треба починати розшуки.

Фанера була легка, навіть легесенький подув міг зрушити її з місця. Напівтемне горище було пусте. Тільки пил, і на ньому сліди — хтось повзав тут на колінах.

Не відчуваючи ніякого страху, він оглянув усе. В кутку