Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

— Ні, ні! — Бальбінський підійшов до вікна, хвилину дивився. — Знаєш, давай усе-таки почекаємо до завтра! Завтра, може, й я…

— Але чому ж до завтра? Звичайно, й завтра можна теж, разом… А навіщо марнувати день? Я піду зараз і потім про все вам розповім. Удень я нічого не боюся, слово честі…

Бальбінський повернувся до столу, сів, погасив цигарку.

— Ну, хай буде по-твоєму. Ти переконав мене, підемо туди сьогодні. Але тільки після обіду. У мене дуже термінова робота.

Андрійко недовірливо дивився на етнографа.

— Не розумієш? — переконував Бальбінський. — Я, звичайно, впевнений, що все це тобі привиділося. Але не хочу рискувати. Ти підеш, і знову щось трапиться. Ти сподіваєшся, що там якась таємниця, тим легше тобі може що-небудь привидітися. Можеш ногу звихнути з переляку. Навіщо це мені, я тебе питаю? Іди в свою кімнату… і…

— Не можу. Її замкнули на ключ.

Бальбінський швидко глянув на Андрійка.

— Правда! Вони стали погані. Просто свині.

Бальбінський махнув рукою.

— Ну, нічого не вдієш. Іди на пляж, візьми байдарку. Тільки не виїжджай на середину озера! Будь обережним. Удень підемо. Я сам тебе знайду. Бувай…

Це був один з найдовших днів у житті Андрійка. Хлопець пішов на пляж. Хвилин п'ять полежав на сонці. Потім подумав, що, можливо, час минатиме швидше, якщо він, Андрійко, буде рухатись. Стрибнув у байдарку, впевнено відштовхнувся од берега.

Спека в очереті була страшенна. Тому він з великим задоволенням виплив з лабіринта заростей на середину озера. Вітерець, дужчий, ніж учора, вкрив воду дрібною, рівненькою хвилею, наче риб'ячою лускою. Озеро здавалося меншим. Учора воно було безмежне, а сьогодні, крім острова, тут видно було якісь затуманені жовто-зелені смуги. Андрійко знову задивився на острів, намагаючись поїхати до нього, і знов упертий вітер відштовхнув його.

Коли Андрійкові здалося, що вже минула друга, а може, й третя година, він повернувся до пристані. Хлопці мовчки бризкалися. Він швидко причалив, обминув їх. Бігом влетів у башту. На жаль, на дверях і досі висів замок, ключа не було.

Розсердившись, він зійшов униз. Пошукав Бальбінського, але в кімнаті його не було. Андрійко пішов обідати; швидко з'їв противну юшку, зиркаючи, чи не йдуть хлопці з пляжу. Агнешка знову скаржилася — немає продуктів, і умовляла, щоб вони ще раз пішли наловили раків або риби.

— Так, так, добре! — кинув Андрійко і побіг.

Він ще дві години кружляв біля палацу. Дивно: Бальбінський казав, що робота у нього дуже термінова, а сам десь пропав.

Андрійко все кружляв біля палацу, заглядав у вікна, слухав. Один раз йому довелося навіть сховатися в кущі: виходила Люцина.

Нарешті він знайшов такий закуток у парку, звідки було видно водночас і вхід до палацу і дорогу до Агнешки. Заховавшись між кущиками диких порічок, Андрійко чекав і думав.

Щось незрозуміле діялось навколо нього. Це факт.

1 хоч важко було зрозуміти, чому саме він мав бути об'єктом переслідування, досить було трохи ширше розглянути справу, щоб і ця обставина стала правдоподібною…

Сам Андрійко нічого нікому не зробив. Але він є часткою колективу. Може, галаслива четвірка викликала чиєсь незадоволення, сплутала чиїсь карти.

А може, це не він, Андрійко, а його новий опікун?.. Щось тут шукає! Етнографія!.. Брехня! Що спільного з етнографією мають висаджені весною сорок п'ятого року двері? Що спільного з цим мають заняття останнього гожиялківського поміщика?

Ось воно! Цей хід думок був швидкий, захоплюючий, непоборний! Досить було подумати, пояснити кілька помічених нелогічностей, і вже неможливо думати про інше. Це непокоїло.

Чому немає Бальбінського? Важлива робота! Не хотів, щоб Андрійко був поблизу. Ясно. Чекав на когось чи на щось! У нього був дуже дивний погляд. Важкі й засмучені здалися Андрійкові його очі, але наш герой не дуже розбирався в настроях. Може, саме такий вигляд має страх в очах дорослої людини?

Як по-дитячому виправдовувався Бальбінський! Про ці Гожиялки, про ці недомовки! А тепер зник, просто зник! Може, треба зчинити тривогу…

Але раптом тінь заслонила пекуче денне сонце.

Андрійко схопився. Бальбінський стояв перед ним здоровий, цілий, навіть посміхався.

— Ви ж казали, що у вас термінова робота… — крикнув Андрійко, вмить заспокоївшись, щасливий.

— І незважаючи на це, зник з палацу? — Бальбінський щиро посміхнувся. — А хто тобі сказав, що це канцелярська робота? Ну, сказано — зроблено, ходімо до сторожки.

Було вже після п'ятої. Сонце пекло немилосердно. Соснові зарості за брамою бриніли металевим співом коників. Бджоли дзижчали на плахточках фіолетових квітів. Пісок на дорозі став попелястим, обпікав ноги, від найменшого дотику здіймався догори хмарками куряви.

Вони йшли швидко, поспішаючи до лісу, в холодок. Ллє сосни були надто нагріті, тінь стала прозора, пахла смолою, була майже така гаряча, як сонце над озером.

До першого озера Андрійко йшов упевнено. А коли побачив його — неспокійно зупинився.

— Здається, сюди! — промурмотів він, показуючи на стежку, що вилася поміж кущами.

— Сюди? Напевно? — Бальбінський постояв хвилину. — Ти не помиляєшся?

Андрійкові здавалося, що ні, і його супутник рушив за ним. Нарешті вони залізли в таку гущавину, що довелося зупинитися.

Повернулися до озера. Тут було кілька стежок. Бальбінський велів Андрійкові пригадати послідовно етапи нічної мандрівки, а сам присів і почав щось малювати на піску. Коли Андрійко скінчив, Бальбінський зробив останню риску і підвівся.

— Ясно, — сказав. — Сюди!

Тепер вів уже він. Андрійко йшов слухняно, але знову не пізнавав місця, які вони проходили. Він почав навіть скаржитися, що вони знову заблудили, коли раптом з лісової хащі вийшли прямо на алейку з молодими сосонками. Андрійко зупинився. Це виглядало як чародійство.

— Як же