Постукай у моє вікно! - Анатолій Григорович Костецький

— Ти не впізнав мене? Це я, твій хазяїн!

Гриня навіть не ворухнувся. Перед ним стояла тарілка майже на всю коробку. Видно було, що Гриня й не торкався їжі.

— Не їсть? — поспитав я Славка.

— Не їсть…

— А навіщо така здоровенна тарілка! — накинувся я на нього, бо не знав, що й сказати.

— Не чіпляйся до тарілки! — огризнувся Славко. — Тарілка в самий раз. То Гриня замалий для неї.

Я взяв коробку, віддав Славкові тарілку й подякував.

— Е, чого там! — кинув Славко, й очі в нього стали сумними, як у Грині.

Ми попрощались, і я поніс Гриню додому.

Вдома я про все розповів татові.

— Нічого, — заспокоїв тато, — іди лягай, все буде добре!

Заснув я аж перед світанком. А вранці, тільки-но прокинувся, відразу побіг до кухні.

Там за столом сидів сумний тато. Біля плити, така ж сумна й тиха, поралась мама. А на підвіконні нерухомо сидів Гриня й дивився у вікно.

— Зрозумів? — спитав тато, коли я побачив, куди дивиться Гриня.

— Зрозумів… — ледь видушив із себе я і, нітрохи не соромлячись, заплакав.

— Розкис, як дівчисько! — сказала мама й сама раптом схлипнула.

— Нічого не поробиш, — розвів руками тато. — Вирішуй сам… — І вони з мамою пішли в кімнату.

А я підійшов до Грині, який так і припав до вікна, і знову глянув у двір. Там, неподалік од майданчика, гордо й незалежно походжали чорні-чорні, аж металеві, граки. “А що вирішувати! — подумав я. — Тепер йому в коробці не життя…” Я провів долонею по його настовбурченому пір'ю, відвернувся й кинувся геть.

За кілька хвилин я оббіг наше товариство. Ми зібралися на майданчику, посідали на гойдалки і довго-довго мовчали. А навіщо говорити, коли й так усе зрозуміло!

Дивна все-таки річ — тримати вдома птаха! Здається, він так звикає до тебе, що ніколи, ну просто ніколи-ніколи в житті вам не розлучитись. Але приходить година, коли якась сила, набагато дужча за твою любов, кличе його до с_в_о_ї_х! Адже в усіх-усіх на світі є с_в_о_є, найдорожче, рідне. Так-так, і в кожного птаха, як і в людини, теж є батьківщина, друзі, батьки… А без них не може ніхто!

Багатоголосий лемент пташиної зграї перервав наші думки. Граки раптом дружно знялися в повітря й помчали на схід, у поля та ліси, де на них чекали рідні гнізда.

— Ну що, — промовив Сергій, — пора?

— Пора… — відповів я, бо чудово його зрозумів. Я підвівся з гойдалки й побіг додому.

Повернувся я з Гринею в руках. Він сидів у мене в долонях і навіть не ворушився — так і прикипів поглядом до кількох самотніх граків, які ще походжали навколо майданчика.

Хлопці оточили мене, — кожен звернувся до н_а_ш_о_г_о Грині. Востаннє…

— Бувай, — тихо сказав Сергій.

— Салют, — махнув рукою Славко.

— Прощавай, — кинув Вітько.

А Вітуня лиш голосно схлипнула.

— До побачення! — мовив я і розтулив долоні. Гриня радісно стрепенувся, щосили змахнув крильми і — стрілою помчав до граків. До своїх граків!

— Навіть не озирнувся! — пробурмотів Славко. — Правду кажуть — як вовка не годуй…

Але ми так поглянули на нього, що він знітився.

— Та ну вас усіх! — кинув Славко і поплентав до свого під'їзду.

Невдовзі усі розійшлись. А я ще години дві сидів на майданчику, ніби сподівався, що Гриня повернеться. Адже я навмисно сказав йому не “прощавай”, а “до побачення”!

Та даремно. Він не повертався!

Я й незчувся, як до мене підійшов Зіновій Всеволодович.

— Що, знов розмірковуєш, куди б його об'явочку приліпити?! — пожартував він і хотів був засміятися своєму жартові, але запримітив вираз мого обличчя й замовк. Мабуть, зрозумів: мені зараз не до жартів! Кербуд іще з хвильку потоптався на місці, ніби підшукував, що б його таке сказати доречне, та зрештою махнув рукою і мовчки подибав геть.

На восьмий поверх я піднімався пішки і дорогою заспокоював себе:

— Це нічого. Це так, тимчасово. Воно пройде…

Але насправді я чудово знав, що воно вже ніколи не пройде, що воно засіло в мені назавжди, і від сьогоднішнього дня щоразу, коли надворі вітер обриватиме листя, а холодний дощ колотиме землю, я буду уважно прислухатись: а може, знову хтось, кому страшенно потрібні тепло і ласка, постукає до мене у вікно?!