Постукай у моє вікно! - Анатолій Григорович Костецький

Мама, як завжди, мала рацію!

Я поплентав до своєї кімнати, взяв ручку, аркуш паперу і сів писати об'яву.

Писав я майже годину. Треба було добряче помізкувати, щоб вийшло якнайкраще, без помилок. Врешті-решт я написав таке:

-

Об'ява

Товариші громадяни! Від кого в_т_е_к_л_о граченя, просимо звертатися до кв. № 50 (8-й поверх), телефон: 263-11-57. Спитати Почепцова Юрка.

Дякую за увагу!

-

Здається, вийшло непогано. Все на місці, як у школі вчили. Навіть поверх назвав, щоб не шукали довго (краще б зовсім не шукали!). Та над усе мені подобалось: “…від кого в_т_е_к_л_о граченя…”. Слово “втекло” я навмисно підкреслив. Може, хазяїну стане соромно, що граченя від нього в_т_е_к_л_о, і він за ним не прийде. Адже з дому тікають, коли там страшенно погано!..

Я знов переглянув об'яву й пішов чіпляти її.

День сьогодні видався по-літньому теплий, хоч був листопад. Перед будинком сиділи на сонці бабусі й дідусі та про щось гомоніли.

А неподалік, на майданчику, зібралося все наше товариство.

Бачите пузаня? Це Вітько з першого під'їзду. В нього є величезний бульдог. Він хоч і товстий, а дуже хороший. Хто? Звичайно, Вітько, а не бульдог!..

А той довготелесий, худенький — Сергій, наш “голова”! Він завжди щось вигадує. Приміром, наловити дві тисячі горобців, зв'язати докупи й літати на них. Або збудувати машину, яка б усе на світі змішувала. Ми поцікавились — навіщо, — так Сергій образився і три дні не розмовляв з нами… А на четвертий запропонував нам випити по три тисячі триста тридцять сім склянок газованої води, щоб стати від газу легкими, як аеростати. Він усе розрахував, крім одного — куди в нас влізе стільки води?.. А нині Сергій розмірковує, скільки потрібно кротів, щоб замінити машини для риття метро. Уявляєте, красота яка?! Наказав кротам: “Рийте ось тут!” — і сиди собі посвистуй. А на зекономлені гроші, частину яких; звичайно, дадуть Сергію, ми купимо справжню футбольну форму для кожного. Он як!..

А гляньте на того білявого, у в'язаній шапочці. Він на драбині донизу головою висить! Точно, це мій Славко. Ми з ним за одною партою сидимо.

Ну от, наче всі…

Ой ні, пробачте! Он, за гіркою, бачите — кіски стирчать? Помітили? Це — наша Вітуня! Ну й що, коли дівча? Зате — яке! Таку пошукати… Ми всі горою за неї, бо вона серед нас найменша. Та й мами в неї нема. Кажуть, кудись поїхала. Ми-то знаємо, в чому річ, але їй не кажемо: ще мала, не зрозуміє… Зате тато в неї — ого-го! Нас усіх запросто підняти може. А вміє геть усе. Йому шпаківню зробити чи велосипед полагодити — раз чхнути!

Отаке наше “товариство”! А коли хтось до Вітуні не так, матиме справу з нами всіма. І, звичайно, з Вітьковим бульдогом!

Я причепив об'яву й підійшов до хлопців, яким досі нічого не казав про граченя, бо не знав, як воно буде…

— Що ти ладнав там? — поцікавився Сергій.

— Об'яву… — сумно промовив я.

— “Міняю книжки на хом'яка!” — засміявся Вітько. То він так жартував. Хлопці завжди жартують з мене, бо знають, що я давно мрію про когось живого.

— Майже вгадав! — відповів я Вітькові. — Це об'ява про граченя.

— Просиш граків поділитися хоч одненьким з тобою? — єхидно поспитав Вітько, та побачив, що я навіть не посміхнувся, і враз посерйознішав: — Що там у тебе? Кажи!

Хлопці посідали круг мене, і я розповів їм все-все…

— Ну й ну! — проказав Сергій. — Треба щось придумати.

Він підвівся й почав ходити майданчиком. По його обличчю можна було здогадатися, що він думає дуже старанно. Раптом він зупинився:

— Ось що! Ти, Юрко, йди додому і нікуди не виходь. А ми гайнемо по квартирах. По-моєму, в нашому будинку ніколи граків не було, але треба перевірити.

— Тримайся! — кинув Славко. — Гайда, хлопці!

І вони гуртом помчали до першого парадного, а я поплентався додому — чекати: прийде хазяїн чи ні…

— Нещасливі ми з тобою, — казав я граченяті, сидячи на своєму улюбленому місці за кухонним столом, — зовсім-зовсім нещасні. Чому ти не прилетіло до мене просто так? Невже треба було від когось тікати?

Граченя, похнюплене й сумне, сиділо на плиті й косило на мене блискучим оком, ніби теж розуміло, в якій ми скруті.

— Тепер чекай невідомо чого, — вів я далі, — а мені на завтра вчити — ого-го! Ти посидь нищечком, а я—за уроки. Коли справа є, час іде швидко.

Я розклав на столі підручники й засів за уроки. Граченя перестрибнуло на стіл, потім — на моє плече, умостилося там і затихло.

Коли я скінчив останню задачу, хтось подзвонив. Я рвучко підскочив, та за мить спинився.

“А може, не відчиняти? — майнула думка. — Може, вдати, що нікого нема?”

— Кр-ри-а! Кр-ри-а! — заголосило раптом граченя, та так голосно, що за дверима точно почули.

— Ех ти! — кинув я граченяті й пішов до дверей…

На порозі стояло… наше товариство!

— Ну як? — майже крикнув я.

— Люкс! — відповів Сергій, мов інакше й не могло бути.

— Отже воно — м_о_є?! — не повірив я.

— Не твоє, а н_а_ш_е! — виправив мене Вітько. — Ми в_с_і хвилювалися.

Я нічого не мав проти.

— Ну добре, наше, — погодився я.