Постукай у моє вікно! - Анатолій Григорович Костецький

— Давай показуй нашого, — скомандував Славко, — годі його ховати.

— Так, покажи, будь ласка, — попросила й Вітуня. І я повів усіх до кухні…

— Ой, чорняве яке! — зраділа Вітуня, коли побачила граченя. — А гарненьке ж! Ціп-ціп-ціп! — простягла вона долоньку до граченяти, що сиділо на карнизі й позирало з острахом на багатоголосе товариство.

У відповідь ми так зареготали, що в шафі задзеленчав посуд. А граченя так і пурхнуло до своєї рятівної коробки.

— Ач, яке спритне! — оцінив Славко його карколомний стрибок.

— О, дає! — захоплено вигукнув Вітько.

А ми засміялися ще дужче, бо не зрозуміли, чи це він про стрибок граченяти, чи про Вітунине “ціп-ціп”.

— Годі вам! — припинив наші веселощі Сергій. — Птаха лякаєте… А ти не слухай, Вітуню, вони й самі не знають, як його кликати. Навіть він! — і Сергій показав на мене.

Він мав рацію: я таки не знав.

— А я знаю! — похвалився Вітько. — Його треба кликати на ім'я.

— Молодець, хлопчику! На цукерку, — пожартував Сергій. — Тільки в нього, здається, нема імені…

І знов Сергій не помилився, бо я досі не здогадався назвати граченя, хоч і знав, що без імені — не життя. Справді, як його кликати: “Гей, ти! Ходи сюди!”? Ну й ну…

Оскільки я мовчав, хлопці зрозуміли: Сергій мав рацію.

— А давайте, — зраділа Вітуня, — зараз же дамо йому ім'я!

Це нам сподобалось. Ми трохи погаласували й домовились: напишемо на папірцях імена для граченяти, а Вітуня тягнутиме. Що витягне — те й буде.

Я приніс олівці й папір — і почалося…

Славко сів на підвіконня, втупив очі в стелю й зашепотів щось нечутне.

Сергій походжав із кутка в куток, і його обличчя було рішучим і суворим.

Вітуня одчайдушне смоктала за столом свого олівця, наче хотіла щось висмоктати з нього.

Лиш Вітько настрочив одразу та вкинув папірця в каструлю.

Я участі в конкурсі не брав, бо згоден був на все — аби граченя лишалось моїм! Та й до вигадки я не дуже…

Нарешті всі повкидали папірці в каструлю. Я перемішав їх, і Вітуня потягла.

— “Бу-це-фал”! — здивовано прочитала вона.

— Що, що?! — перепитав Сергій.

— Буцефал, ось що! — відказав замість Вітуні Славко, бо це був його папірець.

— Сам ти Буцефал! — засміявся Сергій. — Ти хоч знаєш, що воно таке — Буцефал?

— Так зовуть мого хом'яка.

— “Хом'яка”! — знов засміявся Сергій. — Так звали коня Олександра Македонського. Чи, може, ти не чув, хто такий Македонський?

— Це його дядя! — устряв Вітько.

— А ти — “тьотя”, — образився Славко. — Чи не все одно, хто такий Буцефал! Красиво — і все. А ви просто заздрите, що самі такого не придумали. І він одвернувся до вікна.

— Ну подумай сам, — підійшов до Славка Сергій, — хіба можна рівняти хом'яка з птахом?

— А чому ні! — обізвалась Вітуня. — От мого кота звуть Вася, як і Славкового тата. Ну й що ж тут поганого?

Ми ледь не задихнулися від сміху. А Славко повернувся до Вітуні, зблиснув очима, та… лиш махнув рукою:

— Сама ти Вася! Ну добре, тягни ще. Вітуня дістала другого папірця і прочитала:

— “Гри-ня”!

— Ну як? — захвилювався Вітько, і ми зрозуміли, що це його папірець.

— Наче непогано, — розважливо мовив Сергій і повторив: — Гри-ня…

Я хотів заперечити, що це надто просто для грака, та з коробки раптом залунало:

— Кр-ри-а! Кр-ри-а!

Здавалось, граченя повторює: “Кр-ри-а!” — “Гриня!”

— Ось і йому подобається! — зрадів Вітько. Це мене переконало.

— Згода! — сказав я. — Хто за? Проти? Одноголосно!

І ми всі пораділи, що так легко вирішили цю складну проблему — дати граченяті ім'я.

— А як тобі спало на думку назвати його Гринею? — поцікавився я у Вітька.

— Дуже просто. Коли ми дзвонили до тебе, я почув, як воно кричить, то відразу й подумав: дуже схоже на “Гриню”.

Я забув вам сказати, що наш Вітько — поет. Він завжди щось римує або шукає однакові слова, приміром — чайник-чайка-чашка або ще якось… Правда, нам Вітько свої вірші не читає. І ось чому. Колись, тільки-но ми переїхали до нашого будинку й познайомились, вій вибіг у двір і спитав:

— Хочете, вірші вам почитаю? Сам склав!

— Давай, — не дуже щиро зраділи ми, бо якраз обговорювали останню перемогу київського “Динамо”.

Вітько здерся на гойдалку, змахнув невідомо навіщо рукою і почав:

Світило сонце, птах співав, а я додому крокував. Аж раптом із-за рогу з гучним веселим “гав!” рудий і клишоногий з'явився пес і став. — Привіт, кудлатохвостий! — я привітався з ним. — Ходім до мене в гості, ти, певне, зголоднів? Я дам тобі варення, цукерок повну жменю, солодку скибку дині. Ну що, рудий, ходімо? — Та пес у гості не схотів, дослухав пес мене — і втік… “Тим гірше для рудого!” — подумав я про нього, подумав — і покрокував. А наді мною птах співав.

Що тут почалось — не уявляєте! Ми схопилися за животи й попадали на землю,