Постукай у моє вікно! - Анатолій Григорович Костецький
Граки, шукаючи поживу, часто встромляють дзьоб у землю, от пір'я й витирається.
Ми весь час навчали Гриню розмовляти.
Не скажу, що вийшло одразу, але…
Якось, коли я повернувся додому й кинув Грині звичне “Привіт!” — він не відповів.
— Гриню, ти не захворів? — схвилювався я.
Гриня сидів на холодильнику й мовчки позирав на мене. Раптом він звівся навшпиньки, витяг шию, мов півень, і гукнув:
— Кр-ри-іт!
— Що?! Що ти сказав? — не повірив я власним вухам. — Ану повтори!
І Гриня повторив, та ще й як!
Що тут зі мною сталось, я зараз і не згадаю. Пам'ятаю тільки, що я гасав по квартирі та кричав:
— Ура! Гриня говорить! От так Гриня!..
На радощах я пригостив Гриню чималим шматком татової ковбаси — на завтрашній сніданок — і помчав у двір ділитись новиною.
— Вигадуєш! — не повірили хлопці, коли я розповів Про Гриню.
— Пішли, самі почуєте! — запропонував я, і ми гуртом помчали до мене.
Тільки-но ми переступили поріг і навіть не встигли привітати Гриню, як почули:
— Кр-ри-іт! Кр-ри-іт!
Гриня, наш розумничок, вітав моїх товаришів.
Тепер усі повірили. І хоча Гриня не дуже розбірливо вимовляв свій “привіт”, але він зрештою птах, а не людина. Он скільки людей неправильно говорять і перевчатися не хочуть! Тож Грині можна вибачити.
Ми оточили його й почали наперебій говорити пестливі слова.
— Досить! — зупинив нас Сергій. — Розбалуємо його, і він далі не схоче вчитися.
— Схоче, схоче, — заторохтіла Вітуня. — Він такий хороший! — Вона погладила Гриню.
А він скочив їй на плече, бо давно вже цьому навчився, і вдячно потерся об її щічку.
— А давайте його у двір винесемо, — запропонував Славко. — Він уже добре літає, нехай погуляє на свободі!
— Не вигадуй! — обурився я. — А коли дремене кудись, тоді що?
— Не дремене, не дремене! — загомоніли всі, підтримуючи Славка. — Такий розумний не дремене.
Коли б хто знав, як мені не хотілося ризикувати Гринею! Та відмовляти друзям не хотілося ще більше. Тому я погодився. Але спробував іще раз відмовити хлопців.
— А він не застудиться? — вагався я. — Надворі ще сніг.
— Не крути! — зрозуміли всі мою хитрість. — Ти сам знаєш: для граків сніг — ніщо. Ходім!
І ми пішли…
Пустити Гриню ми вирішили на майданчику.
Я став посеред нього. За спиною була гірка, спереду — хлопці півколом, про всяк випадок.
— Запускай! — скомандував Сергій, і я посадив Гриню на березневий підталин сніг.
Чи то свіже повітря подіяло на нього, чи сніг з незвички обпік йому лапки, тільки Гриня скрикнув, махнув крилами — і помчав через наші голови!
Ми аж заніміли. А коли зрозуміли, що трапилось, помчали з диким вереском за ним. Та хіба наздоженеш молодого дужого грака, відгодованого на домашніх харчах?!
Гриня летів, як метеор. За якусь мить він зник за рогом будинку.
— О-ох! — видихнули ми водночас і прикипіли на місці.
Але за кілька хвилин із-за протилежного рогу з'явився — хто б ви думали? Точно! Наш Гриня!
Він долетів до мого під'їзду і всівся на бетонний козирок над входом.
Коли ми підбігли до дверей, Гриня спокійнісінько, мов нічого й не сталося, чистив своє пір'я і гордо позирав на нас.
— Ну й дав! — захоплено вигукнув Славко.
— Вищий пілотаж! — закричав Вітько. І ми тричі гукнули Грині “ура”.
А Гриня втішався славою і, здавалось, не думав спускатись.
— Гриню, — покликав я лагідно, — а йди-но сюди!
Ніякої уваги.
— Гриню, любесенький! — заблагала Вітуня. — Будь хорошим, ходи до нас.
Те ж саме…
Ми кликали його на всі голоси. Яких тільки слів ми не вигадували! Та дарма. На Гриню ніщо не діяло. Він тільки зиркав згори на нас. Ще б пак, ціла купа людей витанцьовує перед ним!
— Ну от що! — рішуче мовив Славко. — Зараз я тебе, розбійника, дістану. Не Гриня ти, а справжній Буцефал! Ану, хлопці, — звернувся він до нас, — станьте двоє поруч, а я здеруся вам на плечі.
Далі пояснювати не було потреби. Ми чудово зрозуміли план Славка.
— Але ж він може втекти! — злякалась Вітуня.
— Мовчи, — обірвав її пошепки Сергій, — бо почує. Краще ходи навколо й розмовляй з ним, щоб нічого не підозрював.
— А про що? — поцікавилась Вітуня.
— Про що хочеш. Казку розкажи.
— Яку?
— От недотепа! — скипів Сергій. — Та хоч “Плескачика”.
— Я знаю тільки віршами…
— Це те, що треба! — встряв Вітько, бо Сергій ось-ось закричав би. А кричати не можна, Гриня злякається.
— Добре, — погодилась нарешті Вітуня й почала:
Якось каже дід бабусі: — Розпали вогонь в печі та для нашої Ганнусі ти плескачика спечи…Вона походжала перед під'їздом і голосно декламувала. А Гриня сидів на самому краєчку козирка й уважно слухав.
У цей час я та Сергій стали спина до спини, Вітько підсадив Славка, а той спритно скочив нам на плечі. Але… до козирка не дотягся.
— Ставайте навшпиньки! — просичав Вітько, який керував операцією. — Не дістає!
Ми, крекчучи, бо Славко таки важив
