Маленький лорд Фонтлерой - Френсіс Ходжсон Бернетт
Проте Седрик допоміг йому вийти з незручного становища, бо сам розпочав розмову.
— Знаєте, — почав він, — я ж і не знаю, хто такий граф.
— Справді? — перепитав містер Гевішем.
— Не знаю, — потвердив Седрик. — І думаю собі: якщо вже хтось має стати колись графом, то повинен би знати, що воно таке. Правда ж?
— Ну так, звісно, — погодився містер Гевішем.
— Чи не хочете, — ввічливо звернувся до нього Седрик, — чи не хочете по… пояснити мені? (Часом Седрик пропускав склади або повторював їх, коли вимовляв якісь важливі або дуже довгі слова.) Як мій дідусь став графом? Хто його ним зробив?
— Король або королева, ясна річ, — відповів містер Гевішем. — Взагалі графом хтось стає за те, що добре служив своєму суверену, або коли здійснив щось визначне.
— Ох! — вигукнув Седрик. — То це як президент.
— Хіба? — спитав містер Гевішем. — Хіба президента вибирають через це?
— Так, — жваво потвердив Седрик. — Коли людина добра і багато знає, тоді її вибирають на президента. А потім відбувається факельна процесія, грає оркестр і всі виголошують промови. Взагалі я думав: колись, може, стану президентом. А що доведеться стати графом — таке мені ані на гадку не спадало. Я ж нічого не знав про графів, — поспішив пояснити, аби містер Гевішем бува не образився, що йому не хотілося бути графом. — Якби я про них знав, то, певно, також захотів би стати одним із них.
— Гм, граф — це не зовсім те саме, що президент, — вимовив містер Гевішем.
— Справді? — перепитав Седрик. — А чому? Що, у графів немає факельних процесій?
Містер Гевішем заклав ногу за ногу й замислено сплів руки. Подумав, що, мабуть, настав час розповісти все докладніше.
— Граф — дуже, дуже важлива особа, — почав він.
— Зовсім як президент! — докинув Седрик. — Факельна процесія нераз розтягується аж на п'ять миль. І оркестри грають! Містер Гобс брав мене подивитися.
— Графи, — намагався пояснювати далі містер Гевішем, проте уже не так упевнено, — часто мають дуже давній родовід…
— Що це означає? — поспитав Седрик?
— Старовинний рід… дуже древній.
— Ага! — вимовив Седрик, ще глибше запхавши руки в кишені. — Це, певно, як з тою жінкою, котра яблука продає побіля парку. Мушу сказати, вона і справді старовинного роду: така вже старенька, що просто не знаю, як її ото ще ноги носять. Має десь літ зо сто, не менше. Але завжди там стоїть, перед парком, навіть коли падає дощ. Мені її шкода, інші хлопці також її шкодують. Біллі Вільямс якось мав долар, і я попросив його щодня купувати у неї яблук на п'ять центів, аж поки той долар не скінчиться. Його би вистачило аж на двадцять днів, але за якийсь тиждень яблука Біллі вже набридли. На щастя, мені один джентльмен дав був п'ятдесят центів — і тоді вже я купував у тої жінки яблука, замість Біллі. Ну бо якщо хтось належить до такого старовинного роду, то як його не пожаліти. Вона каже, що її болять кістки і що в негоду чується значно гірше.
Містер Гевішем не знав що сказати і лише пильно дивився на серйозне личко свого юного співбесідника.
— Боюся, ви не зовсім добре мене зрозуміли, — взявся він пояснювати. — Коли я казав «старовинний рід», то не мав на увазі віку. Я говорив про рід, який відомий уже упродовж багатьох століть. Представники цього роду — люди, які носили це прізвище — увійшли до історії своєї країни.
— Як Джордж Вашингтон, — зрадів Седрик. — Я чую про нього відколи народився — ай задовго до мого народження він уже був відомий. Містер Гобс каже, що люди ніколи його не забудуть. Ви знаєте: це через Декларацію про Незалежність, і Четверте липня. Він був дуже відважний — це ж зрозуміло.
— Перший граф Доринкурт удостоївся свого титулу чотириста років тому, — врочисто проголосив містер Гевішем.
— Ого! — вигукнув Седрик. — Так давно! Чи ви розповідали вже це матусі? Це б її дуже зацікавило. Коли вона повернеться — розкажіть їй, будь ласка. Вона любить слухати такі цікаві речі. А що іще робить граф… окрім того, що здобуває свій титул?
— Багато хто з них допомагав правити Англією. Дехто відважно боронив її у звитяжних битвах… від найдавніших часів.
— Я також хотів би стати вояком, — мовив Седрик. — Мій батько був вояком, і він був дуже відважний… як Джордж Вашингтон. Напевно, він став би графом… якби не помер. Мене дуже тішить, що графи такі відважні. Бути відважним — то вам неабищо… Раніше я багато чого боявся — темряви, наприклад. Проте коли тільки подумав про солдатів революції і про Джорджа Вашингтона — то мій страх відступав.
— Часто графи мають ще одну перевагу, — повільно проказав містер Гевішем, не зводячи пильного погляду з хлопчика. — Деякі з них мають немало грошей.
Йому було цікаво, чи його юний співбесідник уже знає, яку владу дають гроші.
— Це непогано, — щиро визнав Седрик. — Я б хотів мати багато грошей.
— Справді? — перепитав містер Гевішем. — А для чого?
— Гм, з грішми можна стільки справ залагодити, — пояснював йому Седрик. — Взяти хоча б ту жінку, яка продає яблука. Якби я був багатий, то купив би для неї невеличкий намет — для ятки. А тоді ще маленьку пічку. І взагалі давав би їй долар кожного дощового дня, аби вона могла посидіти собі вдома. А ще — купив би для неї теплу хустку, аби вона у неї закуталася. Тоді її не мучили б так суглоби. Ви ж знаєте, у її віці кістки вже не ті… Вона сильно через них страждає… навіть коли робить найменший рух. От якби я був багатий і міг купити їй бодай ті кілька найпотрібніших речей, то, гадаю, і суглоби так їй не докучали б.
— Гм… А що іще ви зробили б, якби стали багатим? — поспитав його містер Гевішем.
— О, багато чого! Звичайно, я б купив матусі стільки чудових речей — і коробочку з голками, і віяла, і наперстки, і розмаїті перстеники, і енциклопедію, і екіпаж — аби їй не доводилося чекати на трамвай. А якби вона забажала собі рожеве шовкове плаття, то і це би їй купив. Тільки ж вона увесь час ходить у чорному… Але я узяв би її
