Володар жахів. Характерницька сила - Ніна Ягоджинська
За цими міркуваннями Ярослав пропустив, про що говорив Іван Сірко з Вороном і схаменувся тільки тоді, коли директор уже кілька разів повторив одне й те саме:
— Та ви сідайте, будь ласка. Влаштовуйтеся ось на цих стільцях. Прошу вас! Тепер, коли десятник нас залишив, я хотів би почути вашу історію особисто від вас.
Коли Ярослав і Світланка вкотре розказали, як вони тут опинилися, Іван Сірко деякий час мовчав, обдумуючи почуте. Потім, щось для себе вирішивши, рвучко підвівся з крісла:
— Спробуємо дещо перевірити.
Директор дістав з шафи кришталеву кулю з блакитним відтінком.
— Ярославе, підійди-но сюди й торкнись Дзеркальної Кулі. За її допомогою ми визначаємо здібності до характерництва й схильності до певного його виду.
Хлопець підійшов і взяв кулю у праву руку. День видався таким перенасиченим подіями й хвилюваннями, що дивуватись, щось уточнювати, будувати плани на майбутнє — на це все вже просто не було сил. Блакитна куля змінила колір чи то на темно-грушевий, чи то на колір гречаного меду і раптом засвітилась на увесь кабінет яскравим, ніби електричним світлом. Спалахнула й погасла.
— Так я і думав, у тебе є магічний Дар, причому доволі сильний. Тільки направлення поки що не дуже зрозуміле, якась, мабуть, комбінація… Ну це не біда… Спонтанний телепорт — от як ти тут з’явився… І загальну мову не вчив, але розумієш… Напевно, у момент переходу ти набув здібності розуміти, говорити й читати загальною мовою. Так інколи буває. А от писати, скоріше за все, тобі доведеться вчитися, — Іван Сірко тим часом заховав Дзеркальну Кулю назад до шафи.
— А Світланку ми не перевірятимемо на Дар?
— Дівчата характерниками не бувають, — категорично відповів директор, пом’якшивши свої слова привітною усмішкою.
— А якщо все-таки? Це ж не складно, давайте спробуємо, — Ярославу стало жаль дівчинку, яка сьогодні вдосталь намучилась за день, тож надумав зробити їй хоч якусь розвагу. Видно, схожі думки промайнули й у директора, тому, знизавши плечима, він витяг назад Кулю й простягнув дівчинці. Та, несміливо глянувши на Ярослава й отримавши схвальний кивок, простягла руку й торкнулася до блакитної поверхні. М’яке зелене світло осяяло кімнату, Ярослава з радісною Світланкою і остовпілого директора.
— Неможливо! Неймовірно! — пан Сірко забігав по кабінету від стіни до стіни, потім різко спинився, — давай ще раз!
Кнопка взяла простягнуту директором Кулю. Усе повторилося з точністю ксерокопії. М’яке зелене світло знову осяяло кімнату, Ярослава з радісною Світланкою і остовпілого директора.
Так, як маленький потічок знаходить мікроскопічну тріщинку, вклинюється в неї, розширює — й ось уже на місці струмінця піниться бурхливий потік, котить, перекидає величезні валуни; так і Світланчина замкнутість не витримала випробування чистою радістю й дала тріщинку.
— Я — характерник! Овва! Я знала, знала! Я вірила! Я — бойовий маг!
— Цілитель, — уточнив Іван Сірко, але Кнопка не звернула на це уваги.
— Та ми з Яриком! Бац! Бац! А там буде орда ворогів! А ми!… А мама… — дівчинка аж руками сплеснула від захоплення, — я як вернусь додому вся така характерниця… Ой…
— Характерниця… — чи то сказав, чи то простогнав Іван Сірко, — та такого й слова нема…
— Тепер є, — розсміявся Ярослав.
Уночі хлопець довго крутився й усе не міг заснути. Чув, як у сусідній кімнаті скрипить ліжком Світланка. Блукав поглядом по кімнаті, освітленій загадковим місячним світлом і все думав. Усякі думки лізли в голову: і про батьків, і про інші планети, і про Івана Сірка (чи не той це, про якого вчили на уроках історії, хоча навряд чи, скільки ж йому тоді років), і про свої здібності. Так ні до чого не додумавшись, незчувся, як і заснув.
* * *По мокрих слизьких стінах підземелля скочувались мутні краплини води. Один із в’язнів глухо застогнав. Це був дуже худий чотирнадцятирічний хлопець, прикутий ланцюгом за ногу до стіни. Хоча руки лишилися вільними, він не міг собі нічим допомогти. Залізний ланцюг був занадто міцний для нього. Він не знав, скільки часу вже провів тут, не знав, хто ще, крім нього, є в підземеллі. Люди тут були точно, до хлопця часто долинали стогони, прокляття, плачі, але здаля, так, що не визначиш, скільки бранців страждає тут так, як і він.
— Юрій, мене звати Юрій, — шепотів хлопець потрісканими губами, ніби боявся забути й перетворитись на безвільну й безпам’ятну істоту.
Якби хлопець міг пройти трохи далі підземним коридором, то опинився б у високій темній залі, посеред якої виростало з-під землі скельне підвищення. На ньому, як на олтарі, покоївся кристал завбільшки з німецьку вівчарку. Але, на відміну від благородної тварини, у кристалі не було ні на крихту ні відданості, ні чесності, ні доброти. У ньому клубочився чорний туман, який час від час набував вигляду витягнутого у висоту людського черепа з чорними проваллями очниць і широко роззявленого у німому крику рота.
Давним-давно, ще при народженні цього світу, Творець заточив у цей, такий крихкий, на перший
