Володар жахів. Характерницька сила - Ніна Ягоджинська
Минуло хвилин з двадцять, поки Ярославу вдалося підібратися достатньо близько, щоб почути, про що ведуть мову незнайомці, й побачити, чим вони займаються. А подивитись було на що: з мішків, приторочених до сідел, подіставали щось схоже на фізичні прилади, якісь дротики, безліч склянок з різнокольоровими рідинами. З усього цього добра почали складати якісь конструкції, щось тягали з місця на місце, пересварювалися, але не зло, а так, як буває в запалі роботи, коли працюєш з повною віддачею, часто над стоянкою літали жарти й чувся сміх. Придивившись, Ярослав помітив, що чоловік четверо-п’ятеро не зайняті спільною працею, але натомість пильно оглядають округу. Прийшовши до висновку, що це, мабуть, охорона, Ярослав проповз ще трохи ближче, намагаючись почути, що говорить той, кого він визначив за головного.
Ще за півгодини Ярик лежав на спині, закинувши руки за голову, і дивився в пронизливо блакитне небо, по якому пропливали білі хмарки. Думки металися в голові подібно скаженим коням. Заплющивши очі, хлопець спробував їх упорядкувати. «Спокійно, тільки спокійно, — думав він. — У будь-якому безумстві є своя логіка, як казав дідусь, просто ти ще не знаєш усієї інформації. Отак і тут. Але, чорт забирай, інша планета! А вони тоді хто? Інопланетяни? Чи це я тут інопланетянин?»
Результати шпигування виявилися неочікуваними. Він на іншій планеті! Ні, не так, ВІН НА ІНШІЙ ПЛАНЕТІ!!! А це — якась наукова експедиція. Ярослав здивувався було, що й тут розмовляють українською мовою, але, прислухавшись, зрозумів, що помилився. «Інопланетяни» вимовляли геть не знайомі слова, але вони долинали до Ярослава вже рідною українською. І так воно швидко перетворювалося, що, як спеціально не вслухатися, то й не помітиш.
Невідомий перекладач працював так якісно, що Ярослав розумів не тільки загальний зміст сказаного, але й інтонації, напівтони, двозначності, прислів’я, так, ніби спілкувався цією мовою все життя. «Ех, жаль-печаль, я так англійську не розумію», — майнула думка десь на периферії свідомості, але вона тут же була витиснена іншими думками, яких назбиралося ціле море. Ярослав завжди уявляв собі жителів інших планет зовсім не схожими на людей — вони могли б були як гігантські богомоли, або як роботи, чи як циклопи з одним оком, або як крилаті ліліпути. Ці ж чоловіки були цілком звичайними, хіба що всі, як на підбір, могли похвалитися розвиненою мускулатурою. Крім того, на лівому боці охоронців у піхвах, зроблених з двох металевих накладок, скріплених металевим кільцем, висіли шаблі. Самі шаблі були із слабким вигином клинка у бік обуха, прямим руків’ям та довгою хрестовиною. Довжина шабель, як відмітив Ярослав, була приблизно від вісімдесяти до ста десяти сантиметрів. Держаки були прикрашені насічками, чорнінням та гравіюванням. Колись Ярик бачив у музеї схожу зброю, але та була всипана коштовними каменями й по піхвах, і по руків’ю.
Раптом хтось посмикав хлопця за джинси і тут же почувся шепіт:
— Скільки можна тут лежати?
Ярослав розплющив очі й побачив прямо перед собою сірі й сердиті Світланчині очі.
Один з охоронців насторожився й розвернувся в їхню сторону, але нікого не помітив.
— Гаразд, — вирішив Ярик, — ховатися далі сенсу немає, зараз ми підійдемо до цих людей, Кнопко, привітаємося і нарешті нагодуємо тебе.
На дівчачому личку розквітла щаслива усмішка. Не так і багато треба для щастя людині, яка сильно зголодніла.
— Ну що, ходімо, — не спитав, а запросив хлопець і, взявши Кнопку за худеньку довірливу руку, піднявся з землі.
* * *Десятник Сергій Вороний, якого друзі називали просто Вороном, уважно оглядав околиці. Його, незважаючи на молодий, усього двадцять п’ять років, вік, призначили старшим експедиції, і він хотів будь-що виправдати довіру. Їхня група налічувала дванадцятеро осіб: семеро науковців і, відповідно, п’ятеро охоронців, які в інший час були половиною летучого загону. Завданням було провести дослідження аномальних факторів на заданій території.
Коли з трави несподівано вигулькнули дві постаті, Ворон на мить навіть розгубився. Не могло такого бути, щоб двоє дітей, а він вже роздивився, що до них вийшли підліток і дівчинка, непомітно підібралися майже впритул. Не могло, але було! Як він міг їх проворонити? Гості спокійно підходили прямо до нього, а він все не міг вирішити: атакувати, оборонятися, вести переговори? І від цього сердився на себе ще більше. Зрештою, усе вирішив дивний підліток — просто зупинився в трьох кроках і спокійно привітався. Ти бач, як тримається: голос спокійний, поза розслаблена, тільки очі насторожено поблискують.
Ворон відповів на привітання, при цьому непомітно активуючи амулет розпізнавання личини. Нічого не змінилися — візитери були тими, за кого себе видавали. Майже всі відклали свої справи й спостерігали за незваними гостями.
— Я готовий відповісти на всі запитання, але спершу прошу дати чим-небудь підкріпитися моїй супутниці, — підліток вказав на дівчинку легким поворотом голови.
— Прошу сюди, до намету, — десятник Ворон нарешті склав для себе план дій — ввічливо допитати в м’якій формі.
* * *Ярослав вів Світланку прямо до молодого чоловіка, саме його він визначив за старшого цієї групи. Дясятник Ворон спершу дивився здивовано й ніби закам’янів, але швидко опанував себе й уже спокійно чекав, поки візитери підійдуть ближче. «От би мені таким упевненим бути, — думав Ярик, — а тут і серце бухає у грудях, і думки розбігаються, і в вуха жарко». Хлопець помітив, що занадто сильно стиснув Кнопці руку й вольовим зусиллям розслабив пальці. «Насамперед поїмо, — думав Ярослав, — потім поговоримо, а
