Володар жахів. Характерницька сила - Ніна Ягоджинська

— Думаю, небезпека все-таки є. Цей чорний туман неспроста. Може бути, що загроза глобальна й під ударом ми всі. Щось набирає силу, але ще ніде конкретно не проявилось, тому ми не можемо його побачити.

— Схоже на те, — ствердно хитнув головою Хранитель.

— А щодо незрозумілих жовтих ліній, — долучився до розмови Іван Сірко, — може, спробуємо збільшити зображення нашого Іктура. Побачимо, чи є локалізовані місця, де вони закінчуються.

— Чи починаються, — уточнив Хранитель і, дотягнувшись, торкнувся кінчиком посоха до плаваючого на поверхні озера образу планети.

Зображення почало стрімко збільшуватись, аж поки не простяглося від берега до берега. Тепер стало добре видно десять золотих точок, які повільно рухались у різних напрямках. Усі вони, крім двох, були розкидані далеко один від одного, але, слава Творцю, тільки на одному материку.

— Слід перевірити, що в тих місцях, — висловив загальну думку голова й відразу почав планувати, — підключимо науковців, нехай обдивляться там усе, зроблять заміри. Можливо, виявляться якісь аномалії чи ще щось цікаве.

— Ситуація склалася незвичайна, ми не знаємо, чого можна чекати, тому вважаю за доцільне разом із вченими відрядити по декілька бійців з летучих загонів, — Хранитель завжди ставився відповідально до загрози життю чи здоров’ю людей.

— Так чи інакше, радує те, що ми знаємо точні координати явищ, тому маємо непогані шанси прояснити ситуацію, — поставив оптимістичну крапку в розмові Іван Сірко.

Не минуло й двох годин, як у різні сторони розлетілись дев’ять груп вершників. Одна з них була більшою за інші, оскільки їхала на пошуки двох точок, які рухались разом.

Ярослав крокував шляхом, а Світланка-Кнопка то вибігала наперед, то затримувалася позаду, щоб роздивитись якогось цікавого жучка, то стрибала поряд на одній нозі. Потім почала вчитись свистіти, але поки що виходило тільки якесь цикання упереміш із шипінням. На противагу безхмарному настроєві Кнопки, хлопця турбували зовсім не веселі думки. Скільки вони вже йдуть, крім дороги немає ніяких ознак ні людей, ні житла. Не зрозуміло, де можна знайти їжу. Ніяких грибів, ягід чи фруктів у полі зору не спостерігається, тільки зелена трава. Її, між іншим, Ярослав теж пробував пожувати, згадавши дитинство й канікули в бабусі. Колись вони з хлопцями так гризли соковиті стеблини, де до смачної частини можна дістатися, висмикнувши травинки на з’єднаннях. Після проби місцева трава була визнана малоїстівною. Добре, хоч струмки з чистою водою трапляються доволі часто, отож спрага їм не загрожує. Але, тут Ярослав знов спохмурнів, набрати води теж немає в що. Тому доводиться біля кожного чергового струмка намагатися випити щонайбільше, щоб води в організмі вистачило надовго. Деякий час назад хлопець підібрав із землі кілька важкеньких камінців у надії вполювати якусь пташку або, раптом, необережного зайця. Утім, після аналізу ситуації, від ідеї довелося відмовитись: зовсім немає чим розпалити вогонь. А їсти м’ясо сирим… До такого голоду вони з Світланкою ще, на щастя, не дійшли. Каміння, проте, Ярослав не викинув — на крайній випадок можна буде використати як яку-не-яку, але зброю.

Такі думки крутились у Ярика в голові, спотикалися й знову починали рухатись по колу, то повільніше, то швидше, однак ніяк не могли дійти до якось висновку чи підказати йому план дій.

— Чуєш? — раптом зупинилася Кнопка, — пташки так стурбовано кричать, ніби їх хтось злякав! Там, попереду, хтось є!

Ярослав приставив долоню козирцем над очима й подивився туди, куди показувала Світланка.

— Так і є, — після короткого мовчання відповів хлопець, — он, глянь, там, де найбільше птахів піднялося в повітря, по шляху хтось рухається. Імовірно, не один, бачиш, за ними така сіра пляма? То піднялася курява, а за нами двома, наприклад, порох у повітря не злітає.

Ще на мить хлопець про щось задумався, а потім вирішив:

— А давай-но, Кнопочко, пограємось із цими невідомими в піжмурки. Зараз ми акуратно зійдемо з дороги, обережно відхилимо траву, щоб не зламати й не залишити слідів, і будемо сидіти нищечком.

— Довго будемо так сидіти? — поцікавилася дівчинка, яку Ярослав узяв на руки й заносив у траву.

— Аж поки не зрозуміємо, чого від них можна чекати. Лягай!

Хлопець і дівчинка причаїлися метрів за п’ять від дороги. Густа трава надійно сховала їх від чужих поглядів.

Чекати довелося недовго. Близько десятка вершників проїхали риссю повз сховище наших друзів.

— Далеко ще? — вигукнув один з них, адресуючи своє питання, очевидно, до чоловіка, який їхав першим.

— Та ні! Уже близько! Скоро будемо на місці! Ці дві аномалії від нас нікуди не дінуться, — відгукнувся той, — там зробимо привал і займемося справою.

— Ну, що ми вирішили? — прошепотіла Кнопка, коли вершники зникли з поля зору, — ми їм довіряємо чи краще не будемо?

— Не знаю, — задумливо протягнув Ярослав, — мало інформації… У нас є два варіанти: або йдемо далі, як і йшли, або повертаємось назад, шукаємо, де вони розбили стоянку й спостерігаємо за ними. Що скажеш?

Дівчинка розгублено розвела руками, мовляв: не знаю, сам вирішуй. У животі в неї голосно забурчало. Світланка аж зніяковіла.

— Ну, що ж, тепер ясно, куди йти — туди, де ближче їжа. Повертаємо назад!

До місця, де розташувалися вершники, дісталися доволі швидко. Наказавши Кнопці, з усією строгістю в голосі, на яку тільки був здатний, сидіти й не висовуватись, Ярослав поповз на розвідку. Пробираючись біля самої землі, повільно, намагаючись, щоб зверху не рухнулась трава, Ярик раптом усвідомив, що оце ж він, звичайний собі хлопець чотирнадцяти